Андрій Могила

1630року в козацькій родині на Полтавщині народився хлопчик, якого назвали Андрієм. На жаль, докладних документальних свідчень про його діяльність до того, як він з'явився серед козацтва Правобережної України, не маємо. Лише у листі з канцелярії лівобережного гетьмана Івана Самойловича за 1685 рік йдеться про те, що Могила перед тим, як перейти на Правобережжя, був «присяглий товариш з рядових компанійських козаків регіменту Його Милості пана гетьмана (Самойловича)». У літописах Самовидця та Граб'янки читаємо, що Андрій був запорозьким козаком. Ось і все, що можемо сказати про нашого героя до того, як він наприкінці 1683 року у чині козацького полковника очолив піхотні підрозділи у війську правобережного гетьмана Степана Куницького під час походу до Молдавії та Північного Причорномор'я.

Отже, за наказом польського короля Яна III Собеського, гетьман С. Куницький на чолі козацького війська вирушив на допомогу молдавському господарю Петричейку в його боротьбі з турецько-татарськими загонами. Серед бойових підрозділів був і піхотний полк на чолі з А. Могилою. 4 грудня 1683 року під м. Кіцканами українці перемагають нечисленні турецькі підрозділи. Однак ЗО грудня, біля переправи через р. Прут поблизу Тобакської фортеці, загони Буджацької та Бєлгородської орд оточують козацьке військо. Під час жорстокого бою, коли «татар стратили немало», кіннота на чолі з гетьманом С. Куницьким не витримала навального удару противника і пішла за р. Прут, залишивши на полі бою піхотні сотні на чолі з полковником Андрієм Могилою. Останній, зненацька опинившись у скрутній ситуації, не розгубився. Самійло Величко свідчить, що Андрій Могила, керуючи козацькими піхотинцями, «бився з татарами цілий день і, хоч зазнав немалої шкоди від татар у своїх людях, учинив і їм такий самий ущербок». Коли настала ніч, Могила наказав переправлятися річкою по тонкій кризі, і хоча декілька козаків потонуло, козацький ватажок уникнув повної поразки, без перешкод діставшись до міста Ясси.

У січні 1684 року він разом зі своїми козаками з'являється в м. Могилеві, що на Дністрі. Невдовзі тут відбулася козацька рада, яка відібрала булаву у С. Куницького і поставила на гетьманство героя молдавського походу Андрія Могилу. ЗО січня рішення могилівської ради були затверджені польським королем. Отже, можемо стверджувати, що обрання Могили на Правобережжі за правовим статусом нічим не відрізнялося, наприклад, від виборів гетьманів І. Самойловича чи І. Мазепи на Лівобережній Україні. Вони також обиралися на козацьких радах, а потім затверджувались своїм сюзереном — московським царем. Таким чином, ім'я Андрія Могили повинно зайняти своє, належне йому місце серед інших володарів гетьманської булави.

Рішення козацької ради у Могилеві свідчать про існування певних автономних прав козацької військової адміністрації в межах Правобережної України задовго до відомого указу Яна III Собеського 1685 року, який дозволяв формування козацьких полків на території Київщини і Брацлавщини. Відродженню української військово-політичної структури на землях Правобережжя сприяло і невизначене міжнародно-правове становище цієї території. Адже ні Журавненський мир 1676 року між Туреччиною й Польщею, ні Бахчисарайський договір 1681 року між Росією і Туреччиною не сприяли укріпленню на цих землях влади одного з монархів.

У 80-х роках XVII століття Річ Посполита продовжувала провадити рішучу політику щодо посилення свого впливу в Молдавії і Волощині. У зв'язку з цим А. Могила веде активне листування з волоським господарем. У травні 1684 року український гетьман вирушає на допомогу західному сусідові, але цей перший похід Могили у ранзі найвищого козацького керівника закінчується невдало. Під м. Студеницею його військо зазнало жорстокої поразки від татар. Сам гетьман вийшов з оточення лише з 200 козаками. Довідавшись про значні втрати серед товаришів (загальна кількість убитих і полонених становила біля 3000 чоловік), козаки «за шию його, Могиленка, волочили», але булави не відібрали. Невдалий похід правобережного гетьмана призвів до масового переходу козацтва на лівий берег Дніпра, у Переяславський полк. Додатковим поштовхом до втечі певної кількості козаків з-під влади А. Могили була також невелика платня від польського короля.

1 червня 1684 року Могила пише листа до Яна III Собеського і як гетьман Війська Запорозького скаржиться, що йому підкоряється не вся козацька старшина, а тому він не має змоги знову йти на допомогу молдавському господарю. Він також повідомив, що полковник С. Палій, забравши 100 000 злотих із платні короля, перейшов разом з полковником Дроб'язгою і Кришталем до І. Самойловича. Невдовзі повернувшись на Правобережну Україну, С. Палій запевняє короля, що буде підкорятися наказам гетьмана Могили. Однак два роки потому слова він не дотримував. Лише коли С. Палій взяв участь у молдавському поході разом з польськими військами (жовтень 1687 року), а потім розбив хана Батир-агу, Ян III Собеський пише листа до «бунтівного» полковника і висловлює сподівання, що, можливо, він «помириться» з Андрієм Могилою.

Заворушенням у військах Могили і переходу більшої частини правобережних козаків на Лівобережну Україну сприяла політика лівобережного гетьмана І. Самойловича. За його наказом переяславський полковник П. Полуботок весною 1684 року «засилає» до м. Немирова, гетьманської резиденції Правобережжя, бориспільських козаків — братів Яковенків «для повернення війська і його самого (Могили)». Після п'ятитижневого перебування у стані гетьмана вони загітували перейти на лівий берег декілька тисяч козаків.

Слід зазначити, що І. Самойлович не тільки всілякими засобами переманював на свій бік «лядських» козаків, а й робив все можливе для дискредитації Андрія Могили, як правобережного гетьмана, перед польським королем. Відразу по обранні Могили гетьманом Самойлович заявляє офіційний протест перед польською владою, вказує на неправомірність таких дій правобережного козацтва. Згодом у листах до представників уряду Речі Посполитої Самойлович називає Могилу «зрадником», «дурним Могиленком», який «не тільки п'яний, але й тверезий не має розуму». Керуючись суб'єктивною оцінкою лівобережного гетьмана, В. Антонович, а за ним і інші українські історики дають негативну характеристику діяльності Андрія Могили. Не можемо погодитися з такою оцінкою ролі правобережного гетьмана в українській історіографії, оскільки ще козацькі літописці відзначали його роль у вигнанні турків з Поділля в останній чверті XVII століття.

У серпні 1684 року Могила проголошує наказним гетьманом димерського полковника Мирона Лукейчика, який зразу ж по обранні починає розсилати універсали по всіх правобережних землях. У них він стверджував, що польський король віддав запорозькому гетьману Україну по р. Случ, як то було за Б. Хмельницького. Всі селяни мали перейти у козацький стан і не підкорятися владі польської шляхти. Цілком можливо, що Мирон діяв не без відома свого патрона — Андрія Могили. Козацькі ватажки хотіли скористатися з наказу Яна III Собеського, який передав козакам територію «коло Корсуня, коло Черкас, коло Чигирина, коло Лисянки, понад Тясмином, понад Тікичем і коло Умані». Отже, як бачимо, коли уряд Речі Посполитої починав провадити щодо правобережного козацтва «політику пряника», там знову починали спрацьовувати державотворчі чинники, виразником яких був також і гетьман Андрій Могила.

Військо Могили наприкінці літа 1684 року налічувало біля 6 тисяч козаків — вони, незважаючи на заборону, переходили під владу гетьмана Правобережної України, сподіваючись, що польський уряд платитиме їм великі гроші. Правобережні землі успішно заселялися вихідцями з Лівобережної України та інших регіонів. Могила повідомляв Яна III, що московський цар заборонив такий перехід під страхом смертної кари, а кордони від Запорогів по Київ і по Батурин міцні і що вже страчено двадцять козаків. Лівобережний гетьман заарештував навіть жінку Андрія Могили. Виявив бажання перейти на службу до правобережного війська переяславський полковник Войца-Сербин, за що і був висланий Самойловичем у кайданах до Москви. Однак репресивні заходи не стримували козаків та селян — Правобережжя заселялось, у військах Могили з'являлось все більше досвідчених воїнів.

Це давало змогу успішно провадити військові операції проти турків, татар і козаків, які перейшли на їхній бік. У листопаді під Немировом Андрій Могила неодноразово висилає полонених татар і турків: «...по градах, біля Кам'янця, турків вигнавши, своїми військами козацькими гради обложив» — так оцінює даний період діяльності правобережного гетьмана Г. Граб'янка. У грудні 1684 року війська Могили відзначились у битві польсько-українських сил з турками під Цецорою.

Визнанням видатної ролі козацтва в обороні Правобережної України, Речі Посполитої і всієї Східної Європи від турецької агресії стала постанова вального сейму від 16 лютого 1685 року, в якій зазначалося, що «всіх козаків низових і українських, як тих, які побажали признати його, мають осідати на Україні, вернути їм їхні прадавні вольності, свободи і привілеї, що даровані були нашими попередниками...». А. Могилі також було доручено набирати полковників не зі шляхетського стану, як було досі, а серед козаків. Разом з тим, сеймова конституція надавала козацтву землю в межах шляхетської власності, що й стало причиною подальших конфліктів між ними та польською владою. Відразу ж по цьому на Правобережній Україні відроджуються чотири козацьких полки — Білоцерківський (Фастівський), Брацлавський, Богуславський і Корсунський. Панівні кола Речі Посполитої у даному випадку керувалися принципом «найменшого зла» — перед загрозою турецької агресії козацтво юридично визнається за окрему військово-політичну силу, що спричинює відродження елементів національної державності на правобережних землях України.

Однак знову спрацьовує чинник, що завжди перешкоджав українству створити повноцінну державу, а у 80-х роках XVII століття — відтворити державно-адміністративні інститути на Правобережній Україні. Полковники Сулимка, Булук-Баша, Барабаш і Корсунець відмовляються підпорядковуватися гетьману Могилі. Один з них висловив таку, згубну для державотворчих процесів на Україні, думку: «Я ні короля, ні гетьмана не боюся, у мене король — цар турецький, а гетьман — господар волоський, бо треба тоє відати: де Барабаш, там нічого не маш». У січні 1685 року Могила розгромив війська «турецького» гетьмана Сулимки. Того ж року він відправляє своїх послів до Калмицької орди з пропозицією йти на службу до короля. Згодом гетьман брав участь у спільному поході з хоругвами Яблоновського. Війська Андрія Могили беруть у полон 17 татар під Зіньковом, а потім разом з полком Апостола- Щуровського відганяють їх від Немирова.

Наприкінці літа 1686 року двохтисячний загін Могили приходить до військового табору Яна III Собеського, який вирушив під Цецору «на допомогу цесарю римському проти турків». У вересні об'єднані війська були оточені турецько-татарською армією поблизу Кам'янця.

Облога тривала 12 діб. Після того, як загинуло близько третини королівського війська, коронний гетьман Яблоновський дав наказ відступати до Львова, а «козаків розпустив, заплативши на дві людини по 3 таляри і по сіряку на козака». По отриманні грошей полковники Кулик, Макуха та Штепа покинули свого ватажка й подалися на Лівобережжя.

Тут треба зазначити, що ще в травні 1686 року між Московською державою і Річчю Посполитою було укладено т. зв. «Вічний мир». Зокрема, сторони дійшли згоди у проблемі переходів козаків із Правобережжя на лівий берег Дніпра і навпаки: «їхня царська величність тих козаків... які живуть у Немирові, у Паволочі і біля Білої Церкви, не будуть і не велять приймати у свою оборону». Так само мав діяти і польський монарх по відношенню до запорозьких козаків, які часто приходили на допомогу гетьману Андрію Могилі. Відразу ж після укладення миру між королем і царем, московські дипломати почали апелювати до Варшави стосовно скасування уряду правобережного гетьмана. 31 серпня до московських посланців у Варшаві була надіслана царська грамота, яка була складена згідно з ініціативою І. Самойловича. У ній були поставлені такі вимоги до польського уряду: по-перше, заборонити А. Могилі йменуватися запорозьким гетьманом; по-друге, не приймати втікачів з Лівобережжя, а тих його мешканців та запорожців, які потрапили на Правобережжя до укладення «Вічного миру», повернути у царські володіння; по-третє, терміново розслідувати справу із затримкою білоцерківським комендантом групи козаків, що хотіли виїхати на «лівий берег» Дніпра. Польські дипломати обіцяли повідомити про це короля й дати відповідь на зазначені питання.

Під час переговорів про ратифікацію «Вічного миру», які відбувалися протягом вересня-грудня 1686 року у Львові, Б. Шереметев заявляв: «Також би і Могиленка в бік царської величності повернути...» і мотивував це тим, що у Могили на Лівобережній Україні перебувають дружина і діти. У відповідь поляки демократично відповідали, що «котрі козаки були з боку царської величності у воєнних проти неприятеля при військах королівської величності походах, і тим козакам, а також і Могиленку, указав королівська величність дати волю. Хто захоче на бік його царської величності повернутися, до дружин своїх і дітей, ніхто їм того не забороняє, а хто сам не хоче на бік царської величності йти, вислати того неможливо».

Участь правобережних козацьких полків у поході польської армії на Волощину відображена в «Щоденнику кампанії у Волоській землі 1686 р.», що його напис&в королевич Якуб Собеський, який був безпосереднім свідком тих подій. Правобережний гетьман зумів надати у розпорядження польського командування близько 6000 козаків. До Молдавії військо Речі Посполитої вступило в кінці липня. Хоч воно і оволоділо Яссами, але у результаті багатьох боїв з турецько-татарсько-молдавськими підрозділами втратило майже третину свого складу й відступило до Польщі. Незважаючи на невдачу, це дало змогу австрійським військам на початку вересня того ж року оволодіти угорським містом Будою, що стало важливою перемогою коаліційних сил «Священної ліги».

Лист Андрія Могили до Яна III Собеського від 1 жовтня 1686 року, який автор статті вперше впроваджує у науковий ужиток, свідчить про труднощі гетьмана з розташуванням війська на землях Правобережної України. «Кальник зовсім без однієї людини, також і в Дашові, Комарові і Шаргороді... Супрунів Бихів тільки назва від них залишилась», — писав Могила і просив короля, щоб той видав «асигнацію на землі, де були б люди». Зрозуміло, чому у разі відмови гетьман погрожував скласти клейноди, адже козацтво виступало у цьому випадку як суто військовий елемент і не могло існувати без розвинутих господарських структур.

318 липня по 3 серпня 1687 року Андрій Могила на чолі правобережних полків бере участь в облозі м. Кам'янця-Подільського, де знаходилася турецька залога. Тут він особисто відзначився під час одного з багаточисельних боїв. Про це свідчила інформація щодо здобутого ним коня, якого «цінили великою ціною», а також те, що Могила «з великою славою військо привів» до польського табору. У цей час до табору правобережного гетьмана прибувають на допомогу запорозькі та «сіверські» козаки.

У зв'язку зі своїм перебуванням під Кам'янцем-Подільським, у Немирові наказним гетьманом Могила залишає полковника Максима Булигу. 20 жовтня Могила звертається до С. Друшкевича, який займав посаду комісара над козаками від польського уряду. Він інформував його про можливий напад ханських військ, а також запитував, чи треба затримувати тих козаків, які незадоволені зимовою кампанією та невиплатою обіцяних грошей і погрожували покинути Правобережжя. Того ж року в Україні почала поширюватися чутка, що Андрія Могилу козаки Запорозької Січі хочуть обрати кошовим отаманом, але сам правобережний гетьман не давав для цього ніяких підстав.

13 червня 1688 року гетьман Могила повідомляв короля про свою перемогу над татарами в битві поблизу Немирова. Оригінал тексту листа відтворено в сучасному польському археографічному виданні. Однак, після ознайомлення з цим документом в архіві, автор виявив пошкоджений відбиток печатки Війська Запорозького, якою користувався Андрій Могила. Вона продовжувала традиції Української козацької держави, що сформувалася за доби Б. Хмельницького, і зображувала відомий образ козака, який тримав в одній руці мушкет. Однак до нього була додана ще одна символічна деталь — у другій руці козак тримав щит, який за своїми обрисами нагадував шляхетський герб «Яніна», що належав Яну III Собеському. Таким чином підкреслювалася залежність правобережної частини гетьманату від Речі Посполитої. Сам гетьман у цьому та інших листах підписувався так: «Андрій Могила, гетьман ВКМ (Вашої Королівської Милості) Військ Запорозьких».

Взимку 1688 р. правобережний гетьман з почесною місією відправляє до Кримського ханства особистого перекладача з тюркських мов Андрія Левендовського. Той, маючи при собі велику суму грошей з гетьманської скарбниці, мав викупляти з татарської неволі полонених козаків, серед яких був і рідний брат гетьмана Яким Могила. Весною «товмач» з'являється у Запорозькому коші з визволеними товаришами (на жаль, Якима не вдалося розшукати) та листом від кизикерменського бея. Тут він зустрівся ще з одним посланцем Андрія Могили — сотником І. Маковським, який прибув з Немирова на Січ у «військових справах». Після відвідин запорожців Левендовський поїхав на Лівобережну Україну, де 20 липня, очевидно, зустрівся з «тогобічним» гетьманом І. Мазепою. Посланець Андрія Могили розповів Мазепі про напади татар на землі Речі Посполитої, стан боєготовності та обороноздатності Кримської і Білгородської орд, направлення окремих підрозділів Бєлгородської орди для допомоги туркам на Балкани тощо.

У березні російський резидент у Варшаві П. Возніцин одержав від царів Петра й Івана вказівку вимагати від польських сенаторів, щоб вони домагалися від свого короля заборонити Андрію Могилі та його майбутнім наступникам називатися запорозькими гетьманами. Москва аргументувала це тим, що згідно з положеннями «Вічного миру» 1686 року Річ Посполита не має права підтримувати взаємини з городовими і запорозькими козаками, а також не повинна «тими уступленими містами і місцями, і Запорожжям ні в які держави і нікуди не писатись, і не іменуватись, і з титл бути виключеним». Тут, як бачимо, росіяни робили вигляд, нібито не розуміли визначення «запорозький», що мало відношення не лише до Запорожжя, а й до самоназви правобережної частини Українського гетьманату. Однак польський король не погоджувався виконати ці, не дуже обґрунтовані, вимоги союзників. Хоча, як відзначають дослідники, саме постійні вимоги московського уряду до Польщі у справі титулування гетьмана Правобережної України призвели до того, що наступники Могили стали вже не виборними, а наказними.

Незважаючи на такі протести московських царів, гетьман Могила продовжує підтримувати стосунки з кошем Запорозької Січі. Наприкінці весни він приймає у себе в Немирові запорожця, козака Щербатівського куреня Кукшу та відправляє його до низового війська з великою сумою грошей на потреби січової церкви. Цікаво, що у цьому випадку частину грошей на православний храм виділив сам король Речі Посполитої, який, як відомо, був католиком. 23 червня Могила відправляє до запорожців свого посланця з листом, в якому цікавився, чи отримали вони надіслані гроші, а також наголошував на прихильності до Запорожжя польського монарха.

Протягом літа — осені московські царі знову неодноразово вимагали від Яна III Собеського, щоб той заборонив Андрію Могилі (Мигулі) вживати цей титул. Останній привертає до себе увагу московської влади та лівобережного гетьмана І. Мазепи тим, що протягом 1688 року неодноразово звертається до запорозьких козаків із проханням переходити до нього на службу. Він пише листи на Запорозьку Січ до кошового отамана Г. Сагайдачного, в яких запрошує запорожців на службу до польського короля. Це він робив, очевидно, згідно з розпорядженнями з Варшави. Один з таких листів і потрапив до рук Мазепи. Останній зразу ж переслав його до Москви, чим викликав гнів запорозьких козаків. Наслідок був протилежним бажанням царя і лівобережного гетьмана. Незважаючи на великі заслони, що були виставлені І. Мазепою, багато запорожців перейшло до Андрія Могили на службу.

22 вересня 1688 року польський король пише листа до старого гетьмана, наказуючи йому вирушити до м. Бучача під командуванням великого коронного гетьмана Речі Посполитої С. Яблоновського, а також пропонує скласти компут козацьких полків. У листопаді того ж року делегація, куди входило близько 40 правобережних та запорозьких козаків на чолі з Андрієм Могилою, зустрічалася з Яном III Собеським під Кам'янкою, що за 6 миль від Здочева. Ця зустріч відбувалася в атмосфері надзвичайної секретності, адже переговори польського короля із січовиками порушували умови «Вічного миру» 1686 р. Під час розмови з королем розглядалися різні питання функціонування козацтва на Правобережжі та Запорожжі. Зокрема, низові козаки скаржилися на утиски з боку Москви та прохали заступництва у Яна III Собеського.

«Компут Війська Запорозького його Королівської Милості», складений під с. Кашперовцями за допомогою комісара С. Друшкевича для нунція Ф. Бонесани (особистого представника Папи Римського Іннокентія XI в Польщі), засвідчував, що влітку 1689 р. існувало 5 козацьких полків — Могили, Гришка, Іскри, Самуся та Макаренка. Генеральної та полкової старшини налічувалося 111 осіб, рядових козаків — 1 тисяча 218 чоловік. До полку гетьмана, зокрема, входили: генеральний обозний, генеральний хорунжий, підосавул, пушкарі (З чол.), довбуш, трубач, прапороносець і капелан. Таким чином, збережено традиційну структуру козацького війська, що усталилась у попередні роки.

Окремо слід розповісти про історію, пов'язану з родиною правобережного гетьмана. Після того як Могила перейшов на правий берег Дніпра, на Лівобережній Україні залишилися його дружина Параскева із сином. Відразу ж після обрання його гетьманом Правобережжя вони були взяті під варту за наказом І. Самойловича. Таким чином, Андрію Могилі нічого не залишалося робити, як попросити заступництва у свого протектора, польського короля Яна III Собеського. Гетьман відбув до Варшави, де в липні 1684 року його відразу ж прийняв і вислухав король. Як повідомляв у своєму звіті російський посол у Польщі Сандирев, «...Могила ж Королівській величності доносив, що, по Вашому, Великих Государів (малолітніх царів Петра та Івана) указу, жінка його, Могилина, сидить під міцним караулом і на сторону Королівської Його Величності пропускати її не велено; і щоб Королівська Величність наказав писати до Вас, Великих Государів, у грамоті своїй про звільнення жінки його на королівську сторону; і Королівська Величність наказав про те послати до Вас, Великих Государів, грамоту свою». І справді, наприкінці липня Ян III Собеський відправляє листа до Москви із проханням якимось чином вплинути на лівобережного гетьмана І. Самойловича й зобов'язати його негайно звільнити дружину підлеглого королю правобережного гетьмана. Але царський двір, з невідомих причин, навіть не дав відповіді королю по цій справі, що було грубим порушенням тогочасного етикету листування між найвищими достойниками різних держав.

Саме тому великий канцлер Речі Посполитої М. Огінський у жовтні 1684 року, нагадуючи про лист свого короля, звернувся з посланням до російського князя В. Голінського. Той відповів йому, що «такої Королівської Величності грамоти... про звільнення Могилиної жінки... в присилці не було» (?!), а також про те, що російській стороні невідомо, з яких причин заарештована Параскева і де вона зараз знаходиться. Тим не менш, Голіцин обіцяв дати наказ Самойловичу про «розшук» дружини правобережного гетьмана. Чи це була свідома дезінформація росіянами поляків, чи, можливо, й справді лист Яна III Собеського з невідомих причин не потрапив до адресата? Однак Параскева Могила так і не була звільнена протягом найближчих років.

Її чоловік неодноразово звертався до королівської канцелярії із проханням вплинути на царя і лівобережного гетьмана щодо його справи. 13 квітня 1687 року сам король відповів Андрію Могилі з Варшави: «...про жінку премилу не забуваємо і все робимо (для її звільнення)». Отже, у цей час вона ще перебувала в полоні. Ймовірно, що її випустили лише десь наприкінці 1687 року за дорученням новообраного лівобережного гетьмана І. Мазепи, який не хотів сваритися через цю справу з польським королем. Андрій і Параскева Могили жили в розлуці майже три роки. Однак чоловік не втрачав надію на повернення дружини з полону і, як бачимо, завдяки власній настирливості домігся свого. До Немирова його дружина прибула разом із сином та рідним братом — козаком Лубенського полку Данилом Мозирею. Хоча подальші події свідчать, що родині Могили недовго прийшлося тішитися щастям — на початку 1689 року гетьман Андрій Могила помер і тепер вже його дружині прийшлося звертатися за допомогою до королівського уряду в справі успадкування майна небіжчика. Також відомо, що у 1689 році Д. Мозиря разом з коронним гетьманом С. Яблоновським зустрічалися з королем Яном III Собеським у Злочеві. Вдова правобережного гетьмана Параскева певний час проживала у Білій Церкві та Фастові під захистом полковника Семена Палія, а потім, очевидно, повернулася на Лівобережну Україну.

Найбільш вірогідна дата смерті гетьмана Андрія Могили — початок січня 1689 року. Це підтверджує знайдений у російському архіві лист московського дипломата П. Возніцина до князів Голіциних від 17 січня того ж року. У ньому московський дипломат писав: «До мене Королівська Величність зволив наказати, втішаючись, що вже Могила писатися запорозьким гетьманом не буде навіки, оскільки помер». Окрім дружини, лубенської козачки Парасковії Мозирі, мав рідного брата Якима та сина, який після смерті батька служив при королівському дворі Яна III Собеського.

Сьогодні неподалік Києва, у селі Малий Букрин на старовинному цвинтарі стоїть козацький хрест другої половини XVIII століття, на якому зберігся напис «Андрій Могила». Очевидно, що там поховано внука правобережного гетьмана, якому на честь діда дали таке ж саме ім'я. А гетьман Правобережної України Андрій Могила спочив, як відзначалося вище, у 1689 році і за козацьким звичаєм був похований у Спасо-Преображенському Межигірському монастирі поблизу Києва.

***

Андрій Могила зустрічався та активно листувався з королем Речі Посполитої Яном III Собеським. Він також підтримував стосунки з Ватиканом (Апостольською столицею), Кримським ханством, Калмицькою ордою, Молдавським та Волоським князівствами, а також Запорозькою Січчю. Свого часу польський король вручив Могилі булаву, хоругву, литаври та печатку «з гербом старожитнім України» — зображенням козака з мушкетом. З 1684 року козацтво Правобережної України розглядалося як важливий чинник у планах антиосманської «Священної ліги». Проблема титулування Могили, як гетьмана «обох боків Дніпра», а не тільки правобережного Війська Запорозького, була одним зі спірних питань російсько-польських переговорів щодо укладення та впровадження у життя «Вічного миру» 1686 року. Андрій Могила був одним з небагатьох гетьманів, що зумів протягом 1684-1689 років укріпити козацький устрій Правобережної України. Головними здобутками цього гетьмана були колонізація правобережної частини Гетьманату, відродження тут козацьких полків і сотень як адміністративних одиниць, а також захист України, Польщі та й усієї Східної Європи від турецько-татарської агресії.