<<<назад    15 лютого 1667 року, відпускаючи українських послів з Москви, Олексій Михайлович дав їм листа до гетьмана та «всього Війська Запорозького», у якому говорилося про вирішення більшості обговорених питань. Разом з тим, окремі статті потребували додаткового обговорення з українським урядом, для чого до Гадяча висилався стольник І. Телепньов.

Статті 1667 року між лівобережною частиною Українського гетьманату та Московським царством опиралися на Московські статті 1665 року і регулювали не лише українсько-російські стосунки, але й вирішували багато внутрішньо- та зовнішньополітичних, економічних, соціальних, церковних проблем функціонування автономної козацької держави.

Стольник І. Телепньов після прибуття у середині лютого до Гадяча оголосив укладені перед тим у Москві статті. Під час його переговорів з Іваном Брюховецьким останній говорив, що він задоволений царськими резолюціями. Разом з тим він висловив ще ряд окремих прохань до царя, які не увійшли до затверджених статей. Зокрема, він хотів би здобути дозвіл царя на перенесення гетьманської резиденції з Гадяча до якогось іншого міста. Це аргументувалося великим «опустінням» тогочасної української столиці. Знову передавалося прохання щодо якнайшвидшої присилки московських ратників. У листі, який перед тим, 2 лютого 1667 року, направив до царя лівобережний гетьман, він також просив російського монарха не приймати у Москві послів від Запорозької Січі без його відома.

У червні того ж року Брюховецький відіслав до Москви осавула Ф. Донця, який мав звітувати про проведене ним за царським і гетьманським наказом розслідування щодо вбивства запорожцями російського посла до Криму Є. Ладиженського разом із супроводжуючими його татарами. Він також передав Олексію Михайловичу лист від гетьмана, в якому нагадувалося про неодноразове прохання щодо військової допомоги та зазначалося, що з цього приводу так і не було царського указу. У цьому листі, який датувався 5 червня, вперше зустрічаємо відкрито висловлене Брюховецьким (хоча й певним чином завуальоване) занепокоєння щодо результатів російсько-польської комісії в Андрусові. Гетьман начебто виправдовувався перед царем стосовно якогось Миколи Сподоби, який «...нестаточные из уст своих плодил речи перед по- сланым моим канцеляристом войсковым, перед Лаврентием Касперявым, на Москве, будто вы, великий государь, ваше царское пресветлое величество, через великих и полномочных своих послов при учиненьи любезно всем нам пожелаемого с королевским величеством покою, и на том приговорили, и тайными статьями закрепили, чтоб с обоих рук Украину разо- рить...», У відповідь на де у листі до Брюховецького від 26 червня Олексій Михайлович пояснював, що російсько-польське перемир'я було укладено для «избавы народов христіянских» та, вже зі свого боку, висловлював занепокоєння подіями в Україні: «Да такіе же преступники в Малоросійских городех злые советы составливают о сборах по переписке денежных и хлебных доходов, и в тягость себе ставят, что на их же оборону наши великого государя ратные люди в городах живут, чем бы им быть сытым, спокойно... А те переписчики были посланы не на раздраженіе в Украине народом». Також цар обіцяв надіслати необхідну військову допомогу.

22 липня 1667 року гетьман Іван Брюховецький надіслав чергове «чолобиття» до Москви, яке традиційно було оформлене у вигляді статей, на які мав накласти свою резолюцію російський монарх. У шести статтях були такі пункти: прохання зняти «побори» з полтавських козаків, яких занесли у переписні книги, але вони проживають на Запорожжі; щоб українських посланців не затримували у Москві й вчасно видавали укази відносно присланих статей; щоб московський цар пожалів запорожців, які були безпідставно затримані за звинуваченням у вбивстві московського посла Ладиженського; запитання щодо арештованого переяславського козака, якого вимагає відпустити Дорошенко, а також відносно козацької вдови Суховія (батька запорозького писаря Петра), яку помилково записали до переписних книг «мужичкою»; щоб цар видав указ, аби київський російський воєвода П. Шереметев радився у всіх важливих справах з гетьманом. Резолюція відносно цих статей була такою: «Против сих статей о казаках и о казацкой жене Суховеева указ послать, податей с них против реестру, каков прислан он из Полтавы, имать не велено, и беглого человека, Переяславского полку казака, Дорошенкову писарю до указу великого государя не давать».

Невдоволення представників усіх верств українського населення владою Івана Брюховецького протягом 1663-1667 років набуло загрозливих форм і на початку 1668 року вилилося у невдоволення царською протекцією та конфлікти з московськими воєводами. Про це, опираючись на донесення своїх урядовців в Україні, писав 6 лютого Олексій Михайлович до лівобережного гетьмана та звинувачував його у невтриманні порядку: «...О сборе хлебных и денежных доходов на роздачу нашым служилым людем казаки не дают сбирати... и ты (Брюховецький)... от своевольства казаков не сдержываешь...». Окрім того, російський монарх, очевидно, отримавши певну інформацію щодо незадоволення Брюховецького умовами Андрусівського перемир'я (а воно, на нашу думку, виникло у лівобережного гетьмана під тиском політичних обставин: наступу Дорошенка на Лівобережжя та антиросійськими настроями українських жителів) й говорячи про Дорошенка, попереджав лівобережного регіментаря з допомогою православної риторики: «А как мы, великий государь, нынешнюю казацкую шатость слышим, что, возненавидев согласной христіанской мир, взволновались на Восточную церковь. Іюдейскими сонмищи, яко на Христа, и такіе страшные несогласія, которые праведному суду Божію подлежат, нам же свойственнейшими всенадежное упованіе возложа на всесилную Божію помощь, заступленіем надежды христіянскіе Богородицы и Кіево-печерских чюдо- творцев всечасные молитвы, и которые истинные христіяне, сыны Восточной матери-церкви, в верном постоянстве обращутца, и за тех учнем, яко наше царское величество, так и брат наш, его королевское величество, и обоими нашими государствы стоять и оборонять всеми силами, сколько милосердный Господь Бог помощи подаст».

Щоб не було ніяких чуток і невдоволень, московський цар посилав до гетьмана через І. Желябужського текст Андрусівського договору. Його, як відомо, було укладено ЗО січня 1667 року, а до свого українського підданого Олексій Михайлович послав ці положення аж через рік — 6 лютого 1668 року. Саме це, на нашу думку, й стало основною причиною поступового відходження Івана Брюховецького від російської протекції. У лютневому листі цар також виправдовувався, що ніколи не віддасть ворогові Київ (чомусь це були «турецькі бусурмани», а не поляки, до яких, згідно з Андрусівськими домовленостями, у 1669 році мало відійти головне українське місто), а також говорив про відсилання в Україну військ та дозвіл Запорозькій Січі «случно» розпоряджатися «малоросійськими» податками. Однак цей царський лист було відправлено до Брюховецького з великим запізненням — лівобережний гетьман на початку лютого вже відмовився від російської протекції.

10 лютого 1668 року Іван Брюховецький у листі до жителів Новгорода-Сіверського підписався як «гетьман з вірним Військом Запорозьким», але вже без згадування про належність «царській величності». Тут він виклав причини своєї відмови від зверхності монарха Московської держави: «Коли посли Московські з Польськими комісарами мир, між собою домовившись, учинили і присягою підтвердили, що з обох сторін, тобто з Московської і Польської, Україну, Вітчизну нашу милую, розоряти, пустошити, і ні у що, всіх великих і малих на ній жителів вигубивши, обернути...». З огляду на вищевикладене, лівобережний гетьман вирішив відновити єдність України та запропонувати російським військам залишити її: «...від якої на нас задуманої погибелі ми з Військом Запорозьким відійшовши, захотіли зі своєю братією давню любов, від якої ми за неприятельською війною відлучені були (тобто російсько-польською війною), і в братолюбний союз знову прийти (об'єднатися з Правобережною Україною), ніж би з Москвою внутрішніми, справді злістю повними ворогами нашими перебувати, яких, однак, не захотіли єсьми з городів українських шаблею вигнати, але без кровопролиття задумали єсьми до Московського рубежа в цілості провадити...». Так кардинально, порівнюючи хоча б із 1667 роком, змінилися погляди Брюховецького. Але, як видається, з його боку це було всього-на-всього черговим політичним ходом задля збереження загальноукраїнської гетьманської булави перед загрозою її переходу до П. Дорошенка. У даному випадку Іван Брюховецький переймав радикальні положення політичної програми правобережного гетьмана, які той намагався впроваджувати ще з 1666 року.

У другому листі до жителів Новгород-Сіверської сотні, який був датований 15 березня 1668 року, Іван Брюховецький збагатив арсенал власної аргументації щодо відмови від «високої руки» московського царя. Він писав, що «за особливим Божим захистом, ми взнали і побачили, що Москалі з нами хитро поводяться, а з Ляхами помирившись, з двох рук, се є Московське і Лядське, нас, Військо Запорозьке, і весь народ християнський Український вигубляти і Україну, Вітчизну нашу, до основи розорювати постановили...». Гетьман повідомляв новгород-сіверців про з'єднання із правобережним козацтвом та про прагнення населення Слобідської України звільнитися від московської влади й закликав до об'єднання всіх українців: «У багатьох містах і селах деякі проживаючі люди таким нашим старанням про цілість України-вітчизни не бажаючи... чи зручна то справа, неприятеля у вітчизні маючи і його единодушно не виганяючи, між собою один другого воювати і свою єдиноутробну братію, як неприятелів, виганяти...».

Листи подібного змісту також були направлені на Слобідську Україну, зокрема до населення Сумської, Колонтаївської та Суровської сотень. «...На комісії, як на Москві з послами Лядськими колишніми, поприсягалися вічним покоєм, оголосивши й обманувши християн, щоб Україну, Вітчизну милу, і всіх християн, у слобідських містах проживаючих, однаковим звичаєм, під меч віддати...» — говорилося у гетьманському зверненні до жителів Колонтаївської сотні, яке було відправлене 11 лютого.

Отже, проаналізувавши тексти вищеназваних листів гетьмана Івана Брюховецького, можемо відзначити, що основним мотивом, який штовхав його до розриву з Москвою, було укладення російським царем невигідного для України договору з Річчю Посполитою. До цієї аргументації додавалася ще й інша, а саме — « свавільна » поведінка в українських містах російських воєвод.

Також у лютому 1668 року Брюховецький направив листи до всіх царських воєвод, які перебували у багатьох містах Лівобережжя. Московським урядовцям пропонувалося вивести свої гарнізони за кордони України, залишивши гармати і рушниці. «...Понєваж великі людям кривди і незабутні образи вчинили», — писав у цей час Брюховецький до московського воєводи А. Толстого і наказував звільнити Чернігів. У відповідь на такі дії свого колишнього підданого, «холопа Івашки», цар Олексій Михайлович наказував своїм воєводам збирати й негайно відправляти до Москви інформацію щодо причин поширення антиросійських настроїв серед українців, а також не підкорятися гетьманським універсалам і протидіяти різними засобами намірам Брюховецького. Знаючи про фактичне об'єднання правобережного і лівобережного козацтва, московський монарх вирішив зберегти під своєю протекцією хоча б запорожців. Для цього він посилає до кошового отамана І. Білковського та всього товариства спеціальну грамоту, в якій всіляко хвалить низовиків за вірну службу та відмовляє їх від союзу з Брюховецьким. «И нам, Великому Государю, ведомо учинилося, что гетман Брюховецкой богоотступную свою нехрістиянскую мысль всчав, без всякіе причины, невинное над московскими служилыми людьми, кторые в Гадяче его же, богоотступника, оберегали, кроворазлітие учинил и смертоносной свой яд всем явно излил, которым смрадом невинное заповетривает в Малоросійских городех христіянство и горши бусурманского гонит, Восточную нашу христіянскую церковь хотя в запустеніе предати, а в злых своих отступных делах хочет бусурманов себе на оборону взяти...» — у грамоті від 8 березня страхав запорожців володар Московського царства, який перед тим, згідно з положеннями Андрусівського перемир'я, домовився з польським королем про спільну протекцію над Запорожжям. Січовикам посилалося велике «жалування» й наказувалося протидіяти усім «свавільникам» та «бусурманам».

Протягом першої половини 1668 року з багатьох українських міст було вигнано російські військові гарнізони. При цьому неодноразово відбувалися бойові дії. Так, під час витіснення з Чернігова ратників воєводи Толстого місцеві козаки на чолі з полковником Іваном Самойловичем «...в малом городке... осадили накрепко, и покопали кругом шанцы, и из пушек и из мелкого ружья стреляют безпрестанно». Гадяцькі козаки на чолі із самим Брюховецьким убили 70 московських стрільців з гарнізону Гадяча і лише ЗО росіянам вдалося втекти. Під час цих подій були арештовані Сосницький і Батуринський воєводи, а російських урядовців у Глухові та Новгороді-Сіверському було вбито.

Для кращої протидії Московській державі гетьман Іван Брюховецький звертається до Війська Донського. У листі від 26 квітня він докладно роз'яснює усі ті причини, які штовхнули його до відмови від зверхності російського царя: «...Таковый обман людцкой и злоба развращенная правоверных бояр едва мене и всего верного и славного Войска Запорожского, густо увязанные сети разпростерши, не уловили... Аще, праведно Москва сотворила, что с древними главными врагами православному христіянству, Ляхами, побратався, уставили сице: чтоб православных христіян, на Украине живущих, всякого возраста и малых отрочат мечем выгубить и искоренить, в слободах обретающихся людей, таковых же православных, захватив, аки скот в Сибирь загнать, славное Запорожье и Дон разорити... Яко и сего времене те Московские царики на нас, бедных, невинных, которые ему были добровольно, без насилія поддалися, не для чего иного, токмо ведаючи его, православного царя, но бояр безбожная, лукавая, мучительная злоба усоветовала присвоити себе в вечную кабалу и неволю...». У цій частині листа говорилося про згадувані раніше причини антиросійського виступу, які полягали у поганому поводженні московських воєвод та розподільчому характері Андрусівського договору. Читаючи далі звернення Брюховецького до донських козаків, зустрічаємо й аргументацію проти Москви трохи іншого, релігійного характеру: «...A нашу братію, православных христіян, никакими мерами, хотя единой матери нашіе Божіе церкви дети, свободити никогда не хотят, так яко и поганцов жидов и иных иноверцов, но еще в большую кабалу и беду ведут... Ныне же не токмо штоб не присовокупитись, но и сами (росіяни) приняли унею и ересь латинскую, егда и ксендзом в церквах служити произволили, и самая Москва уже не руским, но латинским письмом писати начала. Городы також, которые казаки храбростію своею, не щадя здравія своего, саблею взяв, Москве под державу поддали были, те все Москва Ляхом в руки отдала, в которых городех, где ляхи учинили великіе смятенія церкви Божіей и православію святому, а православным людем утесненіе и гоненіе содеваетца; понеже православным церквам насиліе, егда повелевают церкви обращати на унеяцкіе костелы...». Брюхо- вецький застерігав донських козаків не вірити московському цареві, який не дотримав своїх зобов'язань перед Україною, а отже, не буде їх виконувати й щодо Війська Донського.

Таким чином, велика прихильність Івана Брюховецького до російської влади, яку він демонстрував разом з Якимом Сомком протягом 1661-1662 років на посаді кошового отамана (гетьмана) та у 1663-1667 роках у статусі володаря булави Лівобережної України, різко змінилася на таку ж велику ненависть до «московських цариків». Цікаво, що так само негативно на Андрусівське перемир'я та політику Москви щодо Українського гетьманату реагував і довголітній противник Брюховецького і палкий провідник усього російського єпископ Мефодій. Зокрема, він попереджав свого тепер вже колишнього суперника, що Росія і Польща «...про нас торгуються», й радив гетьману остерігатися московських військ та укріплювати стосунки із запорожцями.

Розчарування у зверхності царя, який не виконував взятих на себе зобов'язань, спонукало Брюховецького до налагодження стосунків із правобережним гетьманом Петром Дорошенком та пошуку собі кращого сюзерена. Його він хотів бачити в особі турецького султана. На початку квітня 1668 року посли від Лівобережної України прибули до Стамбула й заявили, що вони хочуть «бути під султановою рукою у вічному підданстві» і служитимуть володарю Османської імперії разом з козаками Дорошенка за таких умов: по-перше, постійного перебування на території Гетьманату турецьких військ для захисту від російських воєвод і, по-друге, султан не повинен брати з України данину. Монарх Османської імперії Мегмед IV виконав прохання українських послів і видав грамоту, в якій говорилося, що султан бере Івана Брюховецького під свій захист і посилає йому на допомогу війська кримського хана. Окрім того, на Лівобережну Україну було відправлене турецьке посольство, яке мало укласти з Брюховецьким договір про підданство. Але на цьому політична кар'єра лівобережного гетьмана несподівано (а, можливо, й закономірно) обірвалася — на загальноукраїнській козацькій раді, яка відбулася на початку червня 1668 року, його було вбито, а гетьманом «обох сторін» Дніпра обрано Петра Дорошенка.

Більшість із читачів, які шанують українську історію, знають, що гетьманські столиці були в Чигирині, Батурині та Глухові, забуваючи при цьому про Гадяч. Саме там протягом семи років і була резиденція гетьмана Івана Брюховецького. Вона була перенесена туди у жовтні-листопаді 1662 року з мису Чортомлик на Дніпрі (зараз знаходиться під водами Каховського водосховища). З того ж часу в Гадячі перебував місцеблюститель Київської митрополії Православної церкви в Україні-Русі єпископ Мстиславський, Оршанський і Могилівський Мефодій (М. Филимонович), що символізувало поєднання світської і церковної влади в Україні.

З червня 1663-го по червень 1668 року на території Гадяча функціонувала Військова канцелярія. У місті та поблизу нього неодноразово проводилися Генеральні (загальні) та Старшинські козацькі ради — тогочасні вищі законодавчі органи. У 1665 році, згідно з т. зв. Московськими статтями між Лівобережною Україною та Росією, м. Гадяч було надане царем Олексієм Михайловичем гетьману І. Брюховецькому «на булаву». В 1666 році за сприянням Івана Брюховецького було відновлено діяльність Києво-Могилянської академії.

У місті Гадячі видавалися гетьманські універсали, які були актами розпорядчого характеру та регулювали адміністративний, політичний, соціально-економічний устрій Лівобережної України. Ці нормативні документи вищої влади були направлені на возз'єднання різних частин Української козацької держави, надання маєтностей та сприяли розвитку церкви, міст, культури, освіти, торгівлі, господарства тощо.

7 червня 1668 року гетьман Іван Брюховецький був убитий поблизу с. Диканьки. За наказом Петра Дорошенка його було поховано у м. Гадячі з усіма гетьманськими почестями в соборній церкві Богоявлення Господнього. Епітафію на смерть лівобережного гетьмана написав видатний церковний та культурний діяч, чернігівський архієпископ Лазар Баранович. 

Іван Брюховецький був одружений з московською бояринею Дарією Іспанською та мав від неї доньку, яка народилася в 1667 році. Після смерті чоловіка його дружина і донька потрапили в полон до Петра Дорошенка і перебували певний час у Чигиринському замку. У 1669 році Дарія померла, а двохрічна донька була відправлена до когось із родичів Брюховецького в Гадяч. У 16 років вона вийшла заміж за тогочасного впливового політика — сина гетьмана Івана Самойловича Григорія, однак 11 листопада 1687 року за царським наказом її чоловіка було страчено. Донька Івана Брюховецького стала вдовою у двадцятирічному віці й залишилася з донькою на руках, що була внучкою двох гетьманів Лівобережної України.

***

Отже, проросійська політика Івана Брюховецького завершилася крахом. Незважаючи на те, що він погодився передати московському цареві суверенні права на володіння Лівобережною Україною, російський монарх та його воєводи зіштовхнулися з великим опором усіх верств українського суспільства, які не хотіли втрачати своїх революційних здобутків доби Хмельниччини. Усвідомивши свою політичну помилку, гетьман, так само як і його попередники, очолив повстання проти росіян на Лівобережній Україні. Він також намагався знайти для себе та своєї країни іншого монарха, який би зміг забезпечити цілісність України-Русі та дотримання прав і привілеїв Війська Запорозького. Але бажання змінити російського царя на турецького султана не вберегло цього українського правителя не тільки від втрати владної гетьманської булави, але й власного життя.