Петро Дорошенко - гетьман обох берегів Дніпра

Року Божого 1627-го, липня 2-го дня, у день святих Петра і Павла, в спадковій козацькій родині Дорофія народився син, якого охрестили як Петра. Це сталося у місті Чигирині на Черкащині. Батьком Петра був заслужений полковник місцевого реєстрового козацтва Дорофій, а мати походила з місцевого роду Тарасенків. Дідом Петра був відомий козацький гетьман Михайло Дорошенко. Наш герой мав чотирьох братів: старшого Григорія та молодших — Андрія, Степана й Антона, а також сестру (її ім'я не збереглося). Петро Дорошенко змолоду здобув добру освіту, досконало володів латинською та польською мовами, був гарним оратором. Можливо, що він навчався у відомому Києво-Могилянському колегіумі саме у той час, коли його очолював один з тогочасних просвітників православної Європи — київський митрополит Петро Могила.

Дитинство та юність майбутнього гетьмана проходили у часи боротьби українського ко-зацтва за свої права і привілеї з магнатами та шляхтою Речі Посполитої. Саме у 30-х — першій половині 40-х років XVII століття на українських землях загострилися національні, релігійні, соціальні та економічні суперечності. Сучасники тих подій відзначали, що шляхтичі всіляку свободу у козаків відняли і людям благочестивим тяжкі, нечувані податки наклали. Заборонні постанови варшавських сеймів не могли зупинити розбурханої української стихії.

Вже у 15-16 років, як і всі однолітки, Петро прилучився до військової служби. Разом з досвідченим батьком він був учасником багатьох відчайдушних козацьких походів, під час яких познайомився з впливовим чигиринським сотником Б. Хмельницьким. Очевидно, що якийсь час він навіть був його джурою, тобто помічником у різних справах — допомагав своєму патронові носити зброю та доглядати за конем. Можливо, саме Хмельницький, поряд з батьком, вчили юнака військовій майстерності.

Доба численних козацьких повстань завершується у 1648 році вибухом грандіозної Національно-визвольної війни всіх верств українського суспільства на чолі з козацтвом за свою свободу. Імовірно, що 20-річний чигиринський козак міг бути обізнаний із планом підготовки визволення з-під влади Польщі. Адже він був серед тих небагатьох козаків і старшин, які разом з Богданом Хмельницьким ще наприкінці 1647 року подалися на Запорожжя, звідки наступного року й розпочали свою довголітню боротьбу за власні права та звільнення свого народу. Під час Національно-визвольної війни середини XVII століття, яка з часом переросла у справжню революцію, була створена Українська козацька держава, а сам Петро Дорошенко став одним з найближчих соратників великого Богдана.

Джерела засвідчують, що весною 1649 року Петро Дорошенко став сотником Чернігівського полку, але наприкінці того ж року вписався до Зборівського реєстру як гарматний писар Чигиринського полку. Очевидно, що він відзначився під час численних битв і військових операцій (під Пилявцями, Зборовим, Збаражем, Львовом, Білою Церквою, Батогом та ін.), а тому був призначений у квітні 1655 року наказним полковником Прилуцького полку Війська Запорозького. За дорученням гетьмана Б. Хмельницького Дорошенко у складі українських посольств також проводив переговори з московськими, турецькими та шведськими дипломатами про військову допомогу для козацької держави. У травні 1657 року Дорошенка обрали полковником Прилуцького полку. На цій посаді він показав себе не тільки як вправний військовий діяч, але й здібний адміністратор.

У 1658 році серед інших старшин він підписав Гадяцьку угоду з подяками, а наступного року вже очолював українське посольство в Москві й домагався відміни окремих статей Переяславського договору 1659 року. Полковник Петро Дорошенко підтримав гетьмана Івана Виговського у його боротьбі з промосковськи налаштованою опозицією. Він також був одним з авторів так званих Жердівських статей, які передбачали укладення договору з Московською державою на основі невтручання останньої у внутрішні справи України. Однак ті так і не були затверджені царем.

Виконуючи обов'язки генерального осавула та обозного (в тому числі неодноразово призначався наказним гетьманом на час військових походів) в урядах Юрія Хмельницького, Павла Тетері та Степана Опари, Дорошенко проводив активну діяльність у напрямку утвердження української державності та її захисту від іноземного втручання. У 1660 році Петра Дорошенка обрали полковником його рідного Чигиринського полку, що означало велику повагу та довіру до нього з боку місцевих жителів і заслужених козаків. Через п'ять років він також обійняв посаду полковника Черкаського полку Українського гетьманства.

Наприкінці літа 1665 року впливовий генеральний старшина Війська Запорозького Петро Дорошенко за допомогою татар силою відібрав булаву у свого попередника С. Опари, який, на думку багатьох сучасників, не вирізнявся особливими здібностями державного діяча. 18 серпня на старшинській козацькій раді поблизу Богуслава його обрали гетьманом. Саме під час проведення цієї ради вперше в історії тодішньої України козацька старшина присягнула своєму гетьману в тому, щоб «у послушенстві його залишатися ». Одночасно українцями була складена й присяга на вірність королеві Речі Посполитої, а також, щоб «мешкати у згоді й приязні» з кримським ханом.

Для того щоб зрозуміти таку поведінку козацької старшини під час проведення Богуславської ради, треба повернутися трохи назад та оцінити міжнародне становище новопосталої у геополітичному просторі Європи Української держави. Перебуваючи у «силовому полі» боротьби за першість між Річчю Посполитою, Московським царством та Османською імперією (включно з Кримським ханством), правителі гетьманства, які з 1654 року відмовилися від польсько-литовського сюзеренітету, вимушені були визнавати залежність від інших монархічних володарів — царя та султана, а потім знову поверталися до протекції короля. У той час така поведінка у зовнішній політиці була типовим явищем для цього європейського регіону. Саме так, наприклад, протягом багатьох століть діяли правителі Пруссії, Сербії, Угорщини, Трансільванії, Волощини, Молдавії та інших країн. Не маючи можливості самостійно відстояти свою незалежність та намагаючись утримати владу над підлеглими територіями, вони шукали для себе серед більш могутніх династичних володарів надійних захисників-сюзеренів, але це аж ніяк не свідчило про зникнення їхніх держав з політичної карти світу.

Попередники Петра Дорошенка також були вимушені проводити політику лавірування і відмовлятися від одного сюзерена на користь іншого й тим самим забезпечувати міжнародно-правову легітимність України, а особливо — убезпечувати її від поглинення іншими державними утвореннями. Відомо, що гетьман Богдан Хмельницький протягом 1654-1657 років перебував у номінальній васальній залежності від московського царя й турецького султана, а також намагався здобути угорсько-трансільванський і шведський сюзеренітет. Іван Виговський у 1658 році спочатку підкорявся московському цареві й шведському королеві, а потім перейшов під протекторат польського короля й одночасно шукав захисту в австрійського імператора. Гетьман Юрій Хмельницький був у московській залежності, яку в 1660 році обміняв на польську протекцію, після чого хотів здобути захист турецького султана. Іван Брюховецький, який розпочав у 1663 році з російської протекції, закінчив 1668 рік бажанням визнати зверхність Османської імперії.

Визнання старшинами Петра Дорошенка за свого провідника в серпні 1665 року було підтверджено на Генеральній раді, яка відбулася у Чигирині в січні наступного року. Відразу ж по цьому новий гетьман вислав декілька листів до польсько-литовського короля Яна II Казимира. У них він повідомляв про визнання його сюзеренітету, а також прохав направити королівські універсали до Запорозької Січі й Лівобережної Гетьманщини, щоб вони повернулися з-під влади Москви до «королівської ласки». Також Дорошенко просив про звільнення від обов'язку утримувати польські залоги коронної армії в містах України. З Чигирина до Варшави вирушило посольство, яке мало завдання від гетьмана домовитися з монархом Речі Посполитої про таке: щоб підрозділи коронного війська не поводилися жорстоко з українським населенням; польські жовніри не зупинялися на «квартирування» там само, де й козацька піхота; королівський гарнізон було виведено з Чигирина; гетьману надали привілей на вибір різних прибутків з Чигиринського староства; прискорили присилку королівських листів на Запорожжя; дали згоду на звільнення з польської в'язниці митрополита Йосифа Тукальського, екс-гетьмана Ю. Хмельницького, полковника Григорія Гуляницького, а також, щоб король клопотався про повернення з московського полону рідних братів Дорошенка — Андрія і Григорія.

Зважаючи на те, що бажаної реакції з боку Яна II Казимира на ці прохання не було, Петро Дорошенко на початку 1666 року повторно відрядив до столиці Польсько-Литовської держави своїх представників. Від імені «всієї старшини, обозного, суддів генеральних, писаря та осавулів, полковників, сотників, отаманів, товариства і черні» й за дорученням «одностайної» козацької ради вони зверталися до варшавського сейму 1666 року про визначення автономно-державного статусу Війська Запорозького; права Православної церкви, питання про функціонування української мови, забезпечення українцям належної освіти тощо. Козацькі посли також мали домагатися, щоб сейм сприяв у справі затвердження королем на гетьманстві Дорошенка, якого було обрано «единодушно і вільними голосами». І хоча домагання гетьманського уряду зводилися лише до відновлення умов Зборівської угоди 1649 року, вони так і не були прийняті польською стороною. Король відписав Дорошенку, що той став гетьманом без монаршої згоди й здійснював відносини з Кримським ханством без погодження з Варшавою. Більш того, на Правобережну Україну вирушило багатотисячне військо Речі Посполитої для упокорення «бунтівливого» гетьмана.

18-19 грудня 1666 року поблизу містечка Браїлів на Поділлі сталася битва між українською армією, якій допомагали війська Кримського ханства, та коронними підрозділами на чолі із С. Маховським. Як вправний полководець, Дорошенко завдав удару ворогові, коли той рухався на марші. Це трапилося десь за 10-11 км від подільського міста Браїлова. Під захистом пересувного табору поляки змогли пройти лише кілька кілометрів, але все ж таки були розбиті козацькою піхотою і татарською кіннотою. У жорстокому бою, який тривав понад дві години, загинуло близько півтори тисячі шляхтичів, тоді як втрати українців і татар були в декілька разів меншими. Перемога у цій битві дала змогу Петрові Дорошенку оволодіти Браїловим та в лютому 1667 року оточити Білу Церкву — одну з найбільших польських фортець на Правобережжі.

Наступ коронної армії та переговори Варшави і Москви про поділ України за її спиною підштовхнули Петра Дорошенка до пошуку кращого захисника-протектора. А оскільки польський король і московський цар вже показали, на що вони здатні, вибір зупинився ще на одному монархові, який хоча й виступав раніше в ролі сюзерена Українського гетьманства, але швидше формального, ніж реального. Це був не хто інший, як «володар усього світу», султан Османської імперії Мегмед IV. Історики засвідчують, що перші спроби П. Дорошенка встановити контакти зі Стамбулом мали місце вже в лютому 1666 року, коли після козацької ради в Лисянці гетьман повідомив турецького султана про схильність до визнання його протекторату. Очевидно, це й справді було так. Адже у квітні того ж року в листі великого візира Високої Порти Кепрюлю-заде Фізіля Агмеда-паші вказувалося на те, що український гетьман є підданим турецького султана. Восени того ж року Дорошенко, згідно зі свідченнями очевидців, присягнув представникам Кримського ханства, «що йому бути з ханами в дружбі, а цесарю турському в підданстві». Серед причин звернення гетьмана до мусульманського володаря про визнання його зверхності було небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі й Росії за рахунок розподілу українських земель. Окрім того, гетьману необхідно було заручитися військовою допомогою татар та домогтися їхнього невтручання у внутрішні справи свого уряду.

Інформацію про фактичне розв'язання питання щодо розподілу сфер впливу над Україною між Москвою та Варшавою Петро Дорошенко одержав ще влітку 1666 року. 26 липня він звернувся із скаргою до короля на те, що Чигирин не ставлять до відома про хід польсько-московських переговорів. Дізнавшись про умови польсько-московського перемир'я, яке було укладене у січні 1667 року в Андрусові, гетьман Дорошенко на початку лютого відіслав своїх послів до Бахчисарая з пропозицією про укладення українсько-кримського союзу. Козацькі полковники М. Зеленський та Д. Лісницький також мали домагатися від кримського хана відновлення стосунків з московським царем та його участі разом з українцями й татарами у військових діях проти Польщі. Саме таким чином Дорошенко намагався не допустити остаточного примирення Москви з Варшавою. За допомогою Кримського ханства гетьман хотів замирити Османську імперію з Московською державою і створити антипольський блок держав у складі України, Росії, Туреччини та Криму. Зважаючи на те, що хан без свого зверхника султана Мегмеда IV не міг вирішити поставлених перед ним важливих питань, Дорошенко направив своїх дипломатів ще й до Туреччини.

6 і 9 липня 1667 року посольство Українського гетьманства на чолі з М. Раткевичем-Портянкою було прийнято султаном. Згідно з твердженнями турецьких істориків, українці заявили про підданство падишаху та готовність виставити для потреб Османської імперії 50-тисячне військо. Польський дипломат Є. Радзієвський, що в той же час перебував в Адріанополі, відзначав, що посланці Дорошенка в розмові з ним після прийому у султанському палаці заявили про те, «що Україна так далека від підданства Польщі, як далеке небо від землі». Автор анонімної реляції засвідчував, що козаки запевняли султана в намірі «перевернуть поляків догори ногами». Вважаємо, що Дорошенкові посли хотіли домовитися про військову допомогу султана та добитися від нього наказу залежному кримському хану виступити разом з українцями проти Польщі.

Після відправлення до Криму й Туреччини посольств, які мали чіткі антипольські інструкції, Петро Дорошенко з метою відмови від Андрусівських домовленостей продовжував переговори з московськими представниками в Україні — воєводою російського гарнізону в Києві П. Шереметєвим та стольником В. Тяпкіним. У свою чергу ті вмовляли гетьмана відмовитися від союзу з татарами. На що Дорошенко їм відповідав, що не буде поривати стосунків із Кримом, оскільки хан є союзником Речі Посполитої. Окрім того, відзначав гетьман, згідно з положеннями Гадяцької угоди 1658 року він залишався підданим польсько-литовського короля.

До переговорів з Московською державою Дорошенка штовхала також невдача з організацією виступу до Галичини, щоб спільно з татарами розгромити основні частини польської армії та об'єднати цей український регіон під гетьманською булавою. Проте цей похід українсько-татарських сил завершився перемир'ям між Варшавою та Чигирином поблизу Підгайців, яке було укладене 19 жовтня 1667 року. У зв'язку із вторгненням козаків Запорозької Січі на чолі з отаманом Іваном Сірком до Криму, татари відмовилися підтримувати Дорошенка й, по суті, примусили його підписати угоду з поляками про підданство королю. Натомість Дорошенко обіцяв не приймати ніяких іноземних протекцій. Крім того, він зобов'язувався не перешкоджати шляхті повертатися до своїх маєтків в Україні та не вводити своїх військ до тих міст, де ще не було запроваджено інститутів козацької держави. Зі свого боку, польська сторона дозволяла українським представникам прибути на черговий сейм для оголошення своїх вимог й обіцяла не вводити коронні підрозділи на територію, що належала до Українського гетьманства. Однак у наступні роки положення Підгаєцького перемир'я фактично не виконувалися жодною зі сторін.

Отже, посольства Петра Дорошенка з дорученнями про допомогу до Криму й Туреччини, його переговори з Москвою та Варшавою, а також похід козацького війська до Західної України й укладення перемир'я з Річчю Посполитою так і не призвели до об'єднання українських земель та не змогли завадити процесу примирення між Польщею і Росією. 28 жовтня 1667 року Андрусівське перемир'я все ж таки було ратифіковано царем Олексієм Михайловичем у Москві. Крім того, продовжувався переговорний процес щодо остаточного оформлення попередніх польсько-російських домовленостей у вигляді «вічного миру».

Реакція Петра Дорошенка та його оточення на ці дії християнських монархів щодо поділу України була вкрай негативною й навіть близькою до панічної. Як засвідчував один з посланців тогочасного московського резидента в Україні стольника В. Тяпкіна Тютєрев, український гетьман, довідавшись про ратифікацію Андрусівських домовленостей у Москві, був дуже засмучений разом з усією старшиною і пролежав «тяжко хворий» протягом двох днів. Після цього, як описував далі своє перебування в Чигирині Тютєрев, Дорошенко запросив його на службу Божу до церкви, де правили київський митрополит Й. Тукальський і архімандрит Гедеон (Ю. Хмельницький). Під час служби згадувалися польський король і московський цар як захисники християнської віри. Очевидно, такі дії гетьмана мали засвідчити перед посланцем Москви те, що він хоч і шукав захисту в турецького султана, однак не «побусурманився» й сподівався на інше розв'язання російсько-польського протистояння за Україну.

У зв'язку з позицією Українського гетьманства положення Андрусівського перемир'я практично не виконувалися, а тому протягом жовтня-грудня 1667 року польсько-російські переговори тривали у Москві. Поряд із твердою позицією Петра Дорошенка, іншою причиною продовження переговорного процесу між королем і царем стала загроза безпосереднього втручання в боротьбу за Україну Османської імперії, яка вирішила зміцнити свої позиції у східноєвропейському регіоні. Адже Московський договір, який був укладений між Росією й Польщею в грудні 1667 року, мав чітку антитурецьку та антиукраїнську направленість. Згідно з дослідженнями російських науковців, він став «не стільки союзом проти агресії Туреччини, скільки союзом проти національно-визвольної боротьби українського народу». Але звернемося до тексту цього, на жаль, малознаного в українській історіографії договору, який доповнював положення Андрусівського перемир'я.

Вже на початку першої статті Московського договору декларувалася його основна мета — «проти бусурманського (турецького султана і кримського хана) наступу на Україну, яка під владою Його Королівської Милості і Речі Посполитої перебуває, так і в утриманні Його Царської Величності у результаті цьогочасних Пактів залишається». Польський король на прохання московського царя пробачав всілякі провинності й відступництва «усім козакам по обидві сторони Дніпра». Далі йшлося, як на нашу думку, про головне — польський король та московський цар погоджувалися на подвійне підпорядкування України з огляду на самостійну політику «козаків українців, які противляться», і особливо на турецьку загрозу протегування над ними. Згідно з договором, цар обіцяв вислати на Правобережну Україну для допомоги полякам у боротьбі проти турків та українців «кінноти п'ять тисяч, а піхоти двадцять тисяч».

Зрозуміло, чому гетьман Дорошенко та його оточення так різко відреагували на цю угоду, одночасно звинувачуючи як польську, так і російську сторони в нехтуванні інтересами українців. Спочатку дісталося польським послам в Україні. У кінці 1667 року, під час перебування в козацькій столиці, вони вислухали від Петра Дорошенка і Юрія Хмельницького «багато грубих слів... і ніякої їм учтивості у Чигирині не було». Український уряд відмовився виконувати московсько-польські постанови та делегувати своїх послів на вальний сейм до Варшави. Не обійшов своєю увагою Дорошенко й росіян, виклавши в листі від 1 січня 1668 року до В. Тяпкіна свої думки про участь Московської держави в поділі території Українського гетьманату. З огляду на важливість цього непересічного документа, як типового джерела тогочасної політичної думки й розуміння позиції гетьманського уряду, вважаємо за необхідне процитувати його з мінімальними скороченнями. «...A ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу, — писав Дорошенко, — розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти! Богу дякувати, війна припинилася; але яка з того користь для Православної церкви? ...Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров'ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров'ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати в своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде! Не попустив нас Господь у таку неволю... А того ярма ані ми, ані батьки наші носити не звикли...». Такою різкою й не дуже дипломатичною була відповідь українського гетьмана на укладення Московського договору.

Ознайомлення козацької старшини з текстом Московського договору змусило їх також звинуватити польського й російського монархів у порушенні попередніх домовленостей з Українським гетьманством. У січні 1668 року в Чигирині відбулася старшинська рада, на якій були прийняті доленосні, на думку тогочасної української еліти, рішення для всіх станів козацької держави: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з'єднанні й жити би осібно і давати данину Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя (московського царя) і Королівської Величності з цього часу не бувати». Щодо міжнародних проблем гетьманату, то султан мав забезпечити українцям, щоб «з прикордонними і близькими володарями, найперше з королем Польським і з царем Московським, союза дружнього не творити без відомості і згоди нашого Гетьмана і всього війська козацького». Крім того, українська сторона висувала такі умови підданства османському володарю: Україна все ж таки не повинна була сплачувати данину; султан не мав права усувати гетьмана, який обирався на Генеральній раді; прислані в Україну турецькі війська повинні перебувати під командуванням гетьмана; зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до гетьманства й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; кордони козацької України в результаті спільних дій мають досягати Перемишля, Мінська й Путивля; султан не має права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; Константинопольський патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському соборі й перебувати на престолі до своєї смерті; турецькі урядовці мали писати листи до Чигирина українською мовою, а посли від Османської імперії вміли нею розмовляти. Якби Мегмед IV не прийняв цих пропозицій, то гетьман з усім «Військом Запорозьким подумає й іншим яким про себе заявить способом». Тобто, гетьманський уряд «лякав» султана тим, що у випадку неприйняття запропонованих умов Україна буде шукати собі іншого протектора. Як показали подальші події, султан Мегмед IV погодився лише з окремими пунктами, а саме — не брати з українців данини (яку мала замінити військова служба козаків) та дозволити їм самостійно обирати гетьмана, який мав правити довічно.

Протягом першої половини 1668 року Петру Дорошенку ціною великих зусиль все ж таки вдалося оволодіти більшою частиною Лівобережжя й скликати там загальноукраїнську раду для вибору гетьмана «обох боків» Дніпра. Вона відбулася 8 червня, а її хід та результати (які детально описані істориками) переконливо засвідчили бажання правобережних і лівобережних козаків жити в єдиній Українській державі. І. Брюховецького було скинуто з лівобережного регіментарства, а Петра Дорошенка обрано гетьманом «всього Війська Запорозького». За результатами ради в листі до великого коронного гетьмана Я. Собеського Дорошенко писав: «...усе Військо вкупі, і Задніпровські обидві сторони під єдиним регіментом у послушенстві мені належати стали». Отже, мрія Дорошенка, хоча й ненадовго, здійснилася. Він нарешті зумів зробити те, що не вдавалося його попередникам Ю. Хмельницькому й П. Тетері, а саме — об'єднати розтерзану сусідніми монархами та внутрішніми чварами Україну.

«За короткий час свого побуту на лівому березі Дорошенко встиг приєднати до себе не тільки козацтво, міщанство і поспільство, але й таку впливову верству, як духовенство», — зробив з цього приводу висновок відомий історик та один з нащадків гетьмана Дмитро Дорошенко. В усіх українських церквах молилися за «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра». Адже в цей час він видав ряд універсалів щодо охорони багатьох храмів і монастирів та підтвердив право на їхні маєтності. Посилення влади Дорошенка дуже налякало верхівку Польсько- Литовської держави, яка непокоїлася, щоб цей український гетьман з регіментаря-васала не перетворився на «удільного» володаря. Ці побоювання відображалися в багатьох тогочасних листах і документах. Так, наприклад, львівський єпископ Й. Шумлянський, який за дорученням короля проводив переговори з П. Дорошенком, звітував до Варшави: «...ці люди (українці. — Т.Ч.) не хлопи, але народ самостійний». Очевидно, саме тому польські хоругви ще перед походом П. Дорошенка на Лівобережжя підступно напали на Паволоцький і Кальницький полки, тим самим порушивши умови Підгаєцького перемир'я 1667 року.

У червні 1668 року коронна армія розпочала наступ на Брацлавщину і Київщину. Це зумовило відтягнення основних сил Дорошенка з Лівобережжя — наприкінці липня він уже був у Чигирині. «Поляки, забувши боязнь Бога й одклавши набік пакти (Підгаєцькі. — Т.Ч.), починають наступати з військовою потугою на Україну», — описував складне міжнародне положення козацької України сам гетьман у листі до господаря Молдавського князівства.

Залишаючи Задніпров'я, Петро Дорошенко призначив там наказним гетьманом миргородського полковника Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного). Призначений гетьманом над «сіверськими» полками, Ігнатович (це сталося 8 червня 1668 р.) вже наступного року під тиском російських військ скликав на Лівобережжі Генеральну раду, де й був обраний гетьманом лівобережної частини Українського гетьманату та склав присягу московському цареві. Не виключено, що досвідчений Дорошенко залишив Ігнатовича на Лівобережжі з далекосяжним планом. Розуміючи, що російські війська не залишать у спокої Лівобережжя, а «сіверському» гетьманові все одно доведеться визнати московську протекцію, зважаючи не лише на військову силу росіян, але й на статті Андрусівського перемир'я, Дорошенко дозволив своєму ставленику стати підданим царя. Очевидно, що він заздалегідь передбачав укладення Ігнатовичем українсько-російського договору, який би забезпечував широку державну автономію лівобережної частини Українського гетьманату й «денонсував» положення аж занадто колабораційного Московського договору 1665 p. І. Брюховецького з Олексієм Михайловичем. Після цього, враховуючи попередню домовленість (інша справа, що Ігнатович у силу об'єктивних та суб'єктивних причин на деякий час відійшов від такого плану й навіть воював зі своїм колишнім патроном), обидва гетьмани, за сприятливої зміни міжнародної ситуації, мали б об'єднати «свої» частини України. Гіпотезу про таку «запрограмованість» гетьманства Д. Ігнатовича частково підтверджують як подальший розвиток подій на «обох берегах» Дніпра, так і окремі документальні свідчення.

Восени 1668 року рада запорозького коша обирає П. Суховієнка гетьманом від свого імені, а також частини правобережних і лівобережних полків. Слід відзначити, що підтримка лівобережних козаків стала можливою лише у зв'язку з присутністю в Україні майже стотисячної орди кримського хана Аділ-Гірея. Зрозуміти причини, якими керувалися турецько-татарські провідники, відмовляючи у своїй протекції Дорошенку й наставляючи на гетьманство іншу кандидатуру, дозволяють рядки листа калги-солтана Крим-Гірея до польного гетьмана Корони Польської Д. Вишневецького від 23 листопада 1668 p.: «...Ми, бачачи шалберство Дорошенкове, вчинили так: писаря, який із Запорожжя з військом Запорозьким зі мною вийшов, прийняли ми його за приятеля і гетьмана Петра Суховія; про що просимо і бажаємо, щоб ти, не слухаючи Дорошенкових приповідних листів, проти присяги підгаєцької зі мною був і на Україну не наступав».

23 липня 1669 року відбулася рада частини козацьких полків Правобережної України, на якій П. Суховієнку запропонували відмовитися від гетьманства на користь іншого претендента на булаву гетьмана — М. Ханенка, якого підтримували поляки. Зважаючи на конфлікт з татарами, які вже не хотіли підтримувати Суховієнка, він погоджується підтримувати новообраного на раді Ханенка. На початку осені 1669 р. ханенківці відвойовують у Петра Дорошенка Торговицю, Звенигородку й Тарасівку та оточують його в Стеблеві. Той зі своїми прихильниками був змушений оборонятися в Стеблеві. Починаючи з 25 жовтня підрозділи Ханенка (куди входили Уманський, Кальницький, Паволоцький та інші полки) атакували місто і вже майже добилися перемоги, коли на допомогу обложеним надійшли підрозділи кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, канівського полковника Якова Лизогуба, полковника Григорія Дорошенка та загони Білгородської орди. Внаслідок цього ситуація кардинально змінилася, і 29 жовтня 1669 року підрозділи М. Ханенка були вщент розбиті об'єднаними силами дорошенківців. З часом Петро Дорошенко за підтримки Османської імперії зумів побороти своїх противників та опанувати політичною ситуацією на Правобережжі.

Від першого року гетьманування Петра Дорошенка не полишала думка про об'єднання з Лівобережною Україною. У цьому його підтримувала й більшість старшин його уряду. Ще 27 січня 1670 року, напередодні підтвердження Андрусівського перемир'я, частина козацької еліти, у складі наказного гетьмана Якова Лизогуба, лубенського полковника Григорія Гамалії, наказного чернігівського полковника Івана Пригари, полковників кількох кінних полків — Михайла Раєвського, Івана Вербицького, Івана Шульги, зверталася до сотників, городових отаманів та населення одного з лівобережних полків із закликом підтримати гетьмана П. Дорошенка, який «милістю Божою і своїм щирим старанням привів було всіх українських людей по обох боках Дніпра і Військо Запорозьке до повного бажаного братерства й єдності». Урядова старшина пропонувала дієвий вихід у відповідь на розподільчі договори Варшави та Москви: «Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи, будуть собі здорові. Але нам з вами для чого між собою різнитися? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, то й нам треба не різнитись, усім вкупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись».

Крім заходів, направлених на опанування загальноукраїнською внутрішньополітичною ситуацією (очевидно, що листи від старшини розсилалися по Лівобережній Україні не без відома гетьмана), Петро Дорошенко здійснив корекцію своїх зовнішньополітичних задумів, — якщо раніше (у другій половині 1667 р.) він запрошував московські війська воювати проти Польщі, то тепер звернувся до великого коронного гетьмана Речі Посполитої з проханням надати йому підрозділи для військових операцій проти росіян. 19 лютого 1670 року у листі до Я. Собеського Дорошенко пропонував йому участь у поході на Лівобережну Україну, де розміщувалися московські гарнізони. Про бажання українського уряду залучити на свій бік поляків у боротьбі за Лівобережжя свідчив і лист Петра Дорошенка до білоцерківського коменданта, де пропонувався план відвоювання в Москви лівобережної частини України. Окрім того, гетьман також прохав польського урядовця звернутися до свого короля, щоб той не затверджував Андрусівського перемир'я. У першій половині 1670-х років, згідно з дослідженнями польського історика М. Яворського, Дорошенко уособлював тенденцію до співжиття України з Річчю Посполитою, але на нових умовах, які визнавали б широку автономію українських земель. Гетьман бажав добитися від Речі Посполитої широких релігійних, культурних і політичних прав.

Які ж причини спонукали Петра Дорошенка та його оточення відмовитися від присяги королеві, що була дана три місяці тому, у жовтні 1667 року? По-перше, принципове рішення щодо орієнтації на султанську зверхність було прийняте гетьманом ще у 1666 році, по-друге, Дорошенко зрозумів, що Андрусівське перемир'я між королем і царем є справою більш довготривалою, ніж очікувалося; по-третє, польська сторона не дотримувалася взятих на себе зобов'язань у Підгайцях, а також постійно порушувала положення Гадяцької та Чуднівської угод. Але, незважаючи на взаємні образи та декларування (хоча й таємно від Речі Посполитої) визнання турецької протекції, П. Дорошенко й надалі продовжував іменувати себе «гетьманом його Королівської Милості Війська Запорозького». Однак, всупереч цьому, політика українського гетьмана щодо нейтралізації Польщі шляхом запевнення її в підданстві на деякий час спрацювала. Свідченням цього стала підготовка королівського привілею про затвердження Петра Дорошенка на гетьманстві в березні 1668 року. Хоча універсал польського монарха й був вручений гетьману лише через рік (імовірно, 9 травня 1669 р.), той факт, що він був занесений у Коронну Метрику ще 3 березня 1668 року, переконливо промовляв про правильно обрану Дорошенком традиційну козацьку тактику: «лякати короля султаном, а султана королем».

У червні на старшинській раді Війська Запорозького урочисто прийняли турецького чауша Юсуп-пашу, якому українські урядовці повторили рішення січневої ради старшин про бажання бути в підданстві султану, а у вересні 1668 року до Чигирина прибув Гачабаш-паша, який запевнив Петра Дорошенка у прийнятті України під турецький протекторат. Але головні події, що підтверджували новий зовнішньополітичний поворот у прагненні українців зберегти власну державу під зверхністю котрогось із сусідніх монархів, розгорнулися у 1669 році. У березні на Генеральній раді поблизу Корсуня було офіційно проголошено про «підданство салтану » на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Невдовзі гетьман П. Дорошенко прийняв від нового сюзерена Мегмеда IV булаву, бунчук, кафтан і грамоту на підтвердження своїх владних повноважень.

У відповідь на таку політику уряду Петра Дорошенка поляки скористалися «козирною картою », яку довгий час тримали в « рукаві»: за їхньою підтримкою, від імені частини правобережних полків та Запорозької Січі, на противагу Дорошенку гетьманом обирається М. Ханенко. Ще перед тим на користь останнього склав «татарську» булаву П. Суховієнко. Такі дії Речі Посполитої додали великого клопоту Дорошенку, який тепер, крім боротьби з Московським царством за Лівобережжя та з Польщею — за Правобережжя, мав розв'язувати складні внутрішньополітичні проблеми децентралізації України. Також порушувалися задуми гетьмана залучити польські війська до війни з Росією та використати татарську орду (Ханенка деякий час підтримував хан Аділ-Гірей) для протидії тій же Речі Посполитій на Правобережній Україні. продовження>>>