Степан Лозинський

Року Божого 1653-го в родині українського шляхтича Івана Лозинського з Брацлавщини народився син, якого назвали Степаном. Вже у 1675 році він був «начальником військ», які стояли на Поліссі, але на чолі своїх підрозділів нападав на шляхетські володіння поблизу Корсуня, Трипілля, Стайок та Ржищева. Наступного року посли від Київського воєводства Речі Посполитої на коронаційному сеймі зверталися з проханням про заміну цього «свавільного» полковника. Саме тому у 1677 році він переходить під владу Кримського ханства і Османської імперії. За наказом султана Мегмеда IV десь наприкінці 1685 року його було призначено гетьманом «ханської» частини України. У різних історичних джерелах Степан Лозинський став згадуватися як Стецик, Стець, Стецик Тягинський, Стецько та Степан Ягорлицький.

Перед тим як висвітлити військово-політичну біографію найменш знаного серед усіх володарів гетьманської булави, розглянемо політику Кримського ханства щодо України, яка призвела до заснування на землях українського та молдавського Придністров'я інституту «ханського» гетьманства.

Отже, військові та дипломатичні зусилля кримських ханів у напрямку підкорення своїй владі Українського гетьманату завершилися у середині 80-х років XVII століття створенням поблизу його південно-східних кордонів своєрідного військово-адміністративного анклаву, що здобув назву «Ханської» України. Він охоплював частини території придністровської Молдавії та південно-західної Брацлавщини (від Ягорлика і Дубоссар до Брацлава). Існування цього напівдержавного утворення було дуже вигідним як для Криму, так і його протектора — Османської імперії, з огляду на його важливе геостратегічне положення. Адже «Ханська» Україна, по-перше, була важливим пунктом у системі постачання турками Кам'янця-Подільського та Кам'янецького еялету, по-друге, використовувалася ханами як зона контролю і тиску на Молдавське князівство та правобережну частину Українського гетьманату, й по-третє — слугувала татарам базою для нападу на західноукраїнські та великопольські землі. Одночасно управитель цієї буферної зони був не лише адміністратором, але й представником місцевої української людності перед татарсько-турецькою владою, а іноді й перед урядами сусідніх держав, що надавало йому ширшого політичного значення.

Від початку 70-х pp. XVII століття представники Кримського ханства виступали посередниками (або ж були присутніми) на всіх переговорах, які проводила Османська імперія з Річчю Посполитою та Московською державою щодо здобуття права зверхності над Українським гетьманатом. Одночасно кримські хани здійснювали й власну дипломатію у напрямку послаблення як Москви, так і Варшави задля підкорення всієї України, або ж якоїсь її частини. Так, 1675 року хан Селім-Гірей І запропонував Речі Посполитій розірвати Андрусівське перемир'я з Росією і укласти мир із Кримом, щоб об'єднаними турецько-татарсько-польськими силами відібрати у російського царя всю територію України. Кримський хан був дуже невдоволений тим, що під час турецько-польських переговорів у Журавно посередницькі функції перейшли до молдавського господаря Г. Дуки. Така політика ханату, що посилювалася його постійними нападами на українські землі, протягом 1650-х — 1670-х років не давала змоги нормалізуватися соціальній, економічній та політичній ситуації в Україні і була однією із зовнішньополітичних причин її розколу.

Поразка Речі Посполитої у боротьбі з Туреччиною була невигідна татарам, для яких українські правобережні землі були постійним об'єктом для економічного збагачення. Кримські хани після Бучацького і, особливо, Журавненського договорів вже не могли вільно посилати свої орди на Правобережжя, більша частина якого за турецько-польськими угодами ставала володінням султана. Хоча хан Селім-Гірей І, а згодом Мюрад-Гірей змушені були допомагати турецьким військам завойовувати козацьку Україну, вони не бажали безпосереднього сусідства зі своїми покровителями у східноєвропейському регіоні. Мюрад-Гірей звертався у 1678 році до кошового отамана Запорозької Січі І. Сірка: «...Навіщо шукаєте іншого господаря, є у вас государ Московський і є гетьман; один бік Дніпра спустошили, хочете розорити і другий. Якщо турки заволодіють і цим боком Дніпра (Лівобережжям), то не лише вам, але і Криму буде погано». Однак на рівні міжнародних офіційних зносин Кримське ханство діяло все ж таки у руслі зовнішньополітичних планів Османської імперії.

На переговорах з польським послом Я. Гнінським у лютому 1678 року кримський хан від імені Мегмеда IV заявляв, що не поступиться жодною частиною Правобережної України, а Туреччина піде війною на Польщу, як тільки укладе союз із Москвою. Разом з тим, хани хотіли бачити в особі правобережних гетьманів, що призначалися турецьким султаном, більш незалежних від Стамбула володарів. Допомагаючи Ю. Хмельницькому утвердитись на Правобережжі, татарський солтан-калга звертався до її населення: «...Нашим словом схиляю до покори ясноосвіченому князю його милості Малої Росії Георгію Гедеону Венжикові Хмельницькому, як дідичу і отцю цієї держави». Наступного року кримський хан, незважаючи на заборону султана, підтримував Хмельницького у його прагненні оволодіти Білою Церквою. Тим не менш, багатотисячні війська Кримського ханства були найдієздатнішою частиною турецької армії великого візира Кара-Мустафи під час походів на Чигирин у 1677 і 1678 роках.

Починаючи з 1677 року, за дорученням султана кримський хан листовно вимагав у московського царя і лівобережного гетьмана видати йому «зрадника» П. Дорошенка. Через два роки, весною 1679 року, татарський посол у Москві Садиш-ага вимагав цього на переговорах з російським монархом. Однак важливішими були інші дипломатичні заяви Бахчисарая — 17 квітня того ж року ханський посол Асан-ага прибув до князя Черкаського з листами, в яких відзначалося, що Крим хоче укласти мир з Росією на умовах віддачі ханові Києва і всієї України.

Узимку 1680-1681 років хан Мюрад-Гірей проводив переговори з московським посольством В. Тяпкіна. У березні 1681 року кримський володар від імені Туреччини уклав мирний договір з Московською державою. Крім того, у Бахчисараї було домовлено, що обидві сторони не будуть підтримувати правобережних козаків і «під державу свою не призивати». Є відомості про те, що після 1681 року кази-керменський бей, скориставшись відсутністю реальної влади над південними районами Правобережжя, встановив тут великі податки за користування лісами, добування солі та зайняття рибальством.

Укладення «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Московською державою створило для Кримського ханства загрозу його пануванню у північно-західному районі Чорноморського басейну. У другій половині 1680-х — 1690-х роках політичні інтереси Криму вже повністю збігалися з намірами Туреччини зберегти свій вплив у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Ханські посли неодноразово виїжджали до Варшави з пропозиціями мирного договору. У цей час татари значно пом'якшують свою політику щодо правобережного і запорозького козацтва. «Багато їх (лівобережних козаків) позивається на той бік Дніпра шукати собі життя, а запорожці поширюють чутки, що татар нема чого боятися, бо татари нам не вороги, і хан наказав звільнити всіх, котрих татари нещодавно захопили на тому березі Дніпра», — писав генеральний суддя М. Вуяхевич до лівобережного гетьмана І. Мазепи у 1689 році.

Улітку 1684 року, після витіснення з Правобережжя молдавського господаря Г. Дуки та його наказного гетьмана Я. Драгинича, султан Мегмед IV проголосив новим гетьманом «турецької» частини (відповідно до Журавненського і Бахчисарайського договорів) Правобережної України козацького полковника Теодора Сулименка (Сулимку). На нашу думку, саме від початку гетьманування цього володаря булави можна говорити про заснування «Ханської» України. Можемо стверджувати це, з огляду на такі фактори: по-перше, цей гетьман був призначений за безпосередньою пропозицією кримського хана, а по-друге — почав здійснювати свою діяльність з території лівобережного Придністров'я (його резиденцією став Ягорлик), яка була підконтрольна ханству.

Незадовго до свого призначення полковник Сулименко підкорявся «польському» гетьману С. Куницькому. У грудні 1683 року, під час походу козацького війська на Молдавію, він на чолі декількох сотень здійснив самовільний напад на землі Волоського князівства. Побоюючись арешту, почав діяти самостійно, але невдовзі був захоплений у полон татарами. Його відвезли до бейлербея у Кам'янець-Подільський, де він визнав протекцію турецького султана. Як стверджує документ, «йому і його суддям дарунки дали, хоругви, бубни та інше». Ця подія сталася десь на початку літа 1684 року.

Витіснення з Правобережжя Дуки та відвоювання українсько-польськими силами Немирова стало значною втратою для Османської імперії. Тому найголовнішим завданням новопроголошеного гетьмана Т. Сулименка стало повернення цієї правобережної столиці для потреб султана, з огляду на її вигідне географічне розташування. Його першою дією на новій посаді була відсилка послів до начальника Немирівського гарнізону, призначеного гетьманом «його королівської милості» А. Могилою. Ті повинні були запропонувати «польським» козакам добровільно здатися. Однак після прибуття до Немирова їх відразу ж було страчено за наказом Могили.

У листопаді 1684 року Сулименко разом із 6-тисячним татарським військом сина хана Селім-Гірея І та яничарським підрозділом близько трьох тижнів намагався відбити Немирівську фортецю у гетьмана А. Могили. Одночасно «турецько-татарський» гетьман розповсюджував серед населення універсали, в яких закликав підкорятися своїй владі на основі того, що султан і хан надали йому право володіти Правобережною Україною. У них відзначалося, що хто виступить проти нього, того буде скарано, а майно «бунтівників» конфісковано. Деякі правобережні села й містечка, побоюючись турецько-татарської загрози, стали визнавати зверхність Т. Сулименка. Навіть серед населення Немирова існувала непевність у розв'язанні питання, якому ж гетьману слід підкорятися. Однак Сулименко, незважаючи на допомогу турецьких і татарських підрозділів, так і не зміг оволодіти Немировом.

У 1685 році загони Сулименка знову робили спроби оволодіти правобережною козацькою столицею, а також іншим центром козацького устрою — Брацлавом. Однак восени вони були розбиті 4-тисячним військом Могили у Ягорлику. Більшість козаків, які підкорялися Т. Сулименку (всього на той час у його підпорядкуванні було близько 1200 козаків), перейшли на бік Могили, віддавши йому «корогви, бубни та інші клейноди турецькі». Сам гетьман був схоплений і відправлений у подарунок польському королеві до Яворова, де, очевидно, і був страчений. Навіть німецька газета «Leipcig Post» в інформації від 1 жовтня дала щодо цього відповідне повідомлення.

Ця поразка не зупинила бейлербея Кам'янецького еялету. У жовтні 1685 р. він доручив татарському солтан-калзі, щоб той у Немирові замість невдалого Сулимки «за гетьмана Самченка козака осадив». У зв'язку з цим, ханський син наказав новому гетьману Самченку за 12 днів дійти до Немирова і дав у допомогу 20 тисяч своїх людей, щоб ті разом з козаками завоювали правобережну столицю. Але ця військова акція також закінчилася невдало. Під час чергового нападу на Немирів наприкінці 1685 року Самченко загинув. Діяльність гетьманів Т. Сулименка і Самченка у середині 1680-х років звела нанівець попередні зусилля Г. Дуки у справі колонізації правобережних земель України.

Відразу ж після смерті Самченка турецький султан за пропозицією кримського хана призначає гетьманом турецької частини Правобережжя Степана Лозинського, що обрав для себе більш коротке і зрозуміле козацьке прізвисько Стецик. З дозволу хана і молдавського господаря він, наслідуючи Т. Сулимку, оселився у Ягорлику. Саме звідти новий гетьман здійснював постійні напади на українські землі з метою відвоювання їх у ставлеників Польщі. З 1686 року він почав розсилати свої універсали із закликами до населення Правобережжя прийняти султанське і ханське підданство. Влітку 1689 року Стецик із двома сотнями козаків і десятком тисяч татар на деякий час здобув Немирів, але невдовзі був вибитий звідти підрозділами польського «козацького» комісара С. Друшкевича.

Лише у 1690 році, після невдалих спроб утвердити своїх гетьманів, султан Мегмед IV нарешті повністю віддав ініціативу у справі їх призначення та контролю над ними в руки татарських ханів. 19 лютого того ж року король Ян III Собеський писав до московського царя, що Стецика прийняв під свою опіку кримський хан: «...хан татарський гетьмана свого козацького на ім'я Стецько оголосив і, зайнявши Сороки і Цеканівку, там же йому консистенцію назначив». Це, на думку короля, робилося задля «одірвання, затягнення і згромадження українського народу проти християнства».

За ханським наказом протягом 1691 року підрозділи Стецика обороняли від польських і козацьких військ фортецю Сороки. Під час оборони цієї молдавської твердині від «татарського» гетьмана втекло декілька сотень козаків на бік королівського ставленика Гришка, що стало однією з причин здачі Сорок на користь Речі Посполитої. До речі, від Стецика досить часто втікали не лише прості козаки, але й старшина. Так, у вересні 1695 року його покинув писар, який перейшов до козаків С. Друшкевича.

У серпні 1692 року, після смерті гетьмана Гришка, король обіцяв Стецику «амністію чи одпущення», а також гетьманську булаву від свого імені, якщо той перейде на бік Речі Посполитої. Але гетьман залишився вірним турецько-татарській протекції. «Сили військові турецькі із сераскером Мустафа-Башею, татарських кілька солтанів, волоських з господарем і Стеця, перекинця до татарів, з козаками на Сороки [напали]» — повідомляв Яну III Собеському польський резидент у Москві в середині жовтня того ж року.

Наприкінці 1680-х — у першій половині 1690-х років проти загонів Стецика дуже часто воювали правобережні козаки під керівництвом С. Палія, А. Абазина та С. Самуся. Восени 1693 року козаки Палія мали намір оволодіти Ягорликом, який був резиденцією ханського гарнізону в Тягині, після чого фастівський полковник змушений був відступити. У цей час під керівництвом Стецика знаходилося близько трьох тисяч козаків і молдаван. «Сім полків з господарем волоським, Стецьком козацьким і кільканаста тисяч орди стоять на Цецорі, готуючись до атакування Сороки», — писав невідомий сучасник цих подій улітку 1693 року. Того ж року козаки полковника 3. Іскри захопили « волоха, якого Стецько посилав з листами до нурадин-солтана», а загін полковника Яреми розбив турок під Очаковом і полонив «двох волохів», що воювали у Стецика.

17 жовтня 1693 року гетьман І.Мазепа писав до царя, що Палій прислав до нього чотирьох полонених молдаван, які просили відпустити їх додому, «де сподіваються на заступництво свого володаря Стецика Ягорлицького». До речі, Стецик неодноразово присилав до правобережного полковника С. Палія його людей, що раніше були захоплені в полон, і прохав обміняти їх на своїх козаків чи знатних татар, які перебували в полоні у Фастові.

Окрім того Стецик надсилав листи й посольства до лівобережного гетьмана І. Мазепи. Так, наприклад, у липні 1693 року до Батурина прибув «тлумач Стецика Ягорлицького на ім'я Степан», який подав на ім'я Мазепи листа. Разом з ним було п'ять козаків і один татарин. Вони привезли двох «москалів», яких хотіли виміняти на татарських мурз, що знаходилися у Севській в'язниці. І. Мазепа відправив їх до севського воєводи Ф. Барятинського, а перед тим розпитав про становище у Буджацькій та Білгородській ордах.

Сучасники свідчать, що Стецик переписувався із султаном. Одного разу на початку осені 1693 року козаки С. Палія перехопили такого листа. А невдовзі «ханський» гетьман помстився фастівському полковнику, оточивши у жовтні його підрозділи під Сороками й пославши за допомогою до турецького гарнізону в Тягині. Але Палій зумів уникнути поразки, з двома сотнями козаків вдало відбившись від тисячного загону Стецика й однієї тисячі яничар.

Відомості про сутички «ханського» гетьмана з правобережними козаками постійно зустрічаються у документах за 1694 — осінь 1695 років. Так, наприклад, у листопаді 1694 р. наказний королівський гетьман Самусь «села Стецикові розгромив і 6000 овець забрав». Літописна згадка від 14 вересня 1695 року свідчить, що полки С. Самуся і С. Палія здійснили напад на Дубоссари, де в цей час перебував Стецик: «...вони те місто і замок ущент спалили, людей до найменшого дитяти витяли, здобичі набрали до 2000 возів і худоби у кільканаста тисяч штук». Але на переправі через Дністер їх наздогнав Стецик, що встиг втекти з Дубоссар і привів на допомогу підрозділи тягинського бея. У результаті невеликого бою вони змогли відібрати частину здобичі і вбили близько двохсот самусевих козаків. 9 листопада того ж року королівський секретар Домінік Вільчек повідомляв польського короля, що з Сороки двісті піших і п'ятнадцять кінних ходили воювати «ханські» села. Попереджений молдаванами, їх наздогнав Стецик з 400 вершниками і цілий день атакував «польських» козаків. Ті зуміли не тільки відбитися, але й убити 50 нападників та смертельно поранити самого Стецика. Очевидно, що через декілька днів він помер. Про це повідомляв Папу Римського нунцій апостольський з Варшави в інформації від 28 листопада. Також це підтверджував лист Яна III Собеського до московського царя Петра І від 3 березня 1696 року, в якому польський монарх із радістю повідомляв, що покінчено з черговим «ханським» гетьманом, а турки з молдаванами не можуть відбити у поляків жодної фортеці над Дністром. Так безславно закінчив своє бурхливе життя шляхтич Степан Стецик-Лозинський.

У наступні роки традиція призначення козацьких гетьманів від імені кримського хана для управління (значною мірою формального) Правобережною Україною не припинялася. В 1698 році, під час походу лівобережних полків до Причорномор'я, серед козаків з'явився лист «гетьмана ханською милістю» Івана Багатого. У ньому він закликав лівобережців відмовитися від московської протекції і запитував їх, чому вони так вірно служать «тим іудам-москалям», адже ті «за допомогою вашої праці і вашої мужності» зміцнюють свою державу. А тому закликав переходити під зверхність Кримського ханства. На жаль, більше даних про діяльність цього гетьмана віднайти не вдалося.

Відразу ж після постанови польського сейму 1699 року про знищення правобережних полків, частина козаків (з Дашова) на чолі з полковниками Т. Маяцьким і Ф. Швачкою звернулася за протекцією до кримського хана Давлет-Гірея II: «Чи хіба від тієї Речі Посполитої синів коронних облишили наглядати за правами і вольностями нашими військовими, від прадавніх батьків Війську Запорозькому наданих і взятих через москаля особливого неприятеля нашого... в протекцію мужнійшого хана його милості навмисне склонилися». Наприкінці листа вони відзначали, що «за наказом хана, що вийшов з ордами і сином своїм Батир-Гіреєм солтаном і досягнув вже Кублича, мусимо вже з Дашова виступати».

Але відмова частини правобережного козацтва від польської протекції і перехід її під турецько-татарську зверхність не допомогли Війську Запорозькому «з правого берега» Дніпра.

Згідно з Карловицьким мирним договором між Османською імперією і Польщею 1699 року, вся територія Правобережної України поверталася під владу короля, а посада «українського гетьмана, що перебував на службі Порті Оттоманській, який зараз у Волоській землі резидує», мала бути скасована. Можливо, цим гетьманом був Іван Багатий, а може, й Петро Іваненко — на цей час документів, які б підтверджували, хто ж був тогочасним володарем булави, поки не знайдено. Таким чином, на певний час Туреччина і Крим позбулися права на зверхність, але не політичного впливу на цей регіон Правобережної України.

Хоча в останній чверті XVII століття урядам Стамбула і Бахчисарая так і не вдалося збудувати « великий перехідний міст » до Центрально-Східної Європи на північ від Чорного моря, вони не полишали своїх планів--щодо підкорення України-Русі. Відмова султана і хана від Правобережжя не означала зникнення з політичної карти Хансько-Придністровської України, гетьмани якої від початку XVIII століття діяли, головним чином, на території молдавського Придністров'я. Одним з найвідоміших їхніх гетьманів був Степан Лозинський, що довгий час визнавав протекцію султана Османської імперії і хана Кримського ханства. Придністровський гетьманат як буферне напівдержавне військово-адміністративне утворення зі столицями в Ягорлику та Дубоссарах проіснував аж до 1760-х років.