Українські Шахти

Історичним та економічним центром Східного Донбасу є місто Шахти. До 1921-го року місто називалось Олександрівськ-Грушівський. Свою сучасну назву Шахти отримали в той недовгий період, який знаходились у складі Української РСР (1920-1924 рр.)

1938-го року в Шахтах народився Віталій Ажогін, український кібернетик, доктор технічних наук (1979), професор (1981). Помер 1987-го року в Одесі.

Місто Шахти мають значні спортивні традиції. Місто занесене до Книги рекордів Гіннеса за кількістю олімпійських чемпіонів на душу населення. Серед відомих спортсменів, уродженців Шахт, які виступали останнім часом за збірну Росії, можна назвати Оксану Костенко, велосипедистку, майстра спорту міжнародного класу, чемпіонку Європи 2004-го року, і Марину Логвиненко, яка є єдиною в історії російського спорту володаркою 5 олімпійських медалей у кульовій стрільбі з пістолета (два золота у Барселоні 1992-го року, срібло і бронза в Атланті 1996-го, і бронза в Сеулі 1988-го).

Залишилось місто Шахти й в історії українського футболу. 26 листопада 1972-го року в Шахтах народився Максим Левицький, воротар збірної України у 2000-2002 роках. Спортивна кар’єра Максима у професійному футболі розпочалася грою за сімферопольську «Таврію» в сезонах 1993-1999 років. За цей клуб Левицький провів на полі 139 ігор, пропустивши 171 м’яч. Після того Максим виступав за французький «Сент-Етьєн» та за низку російських клубів, серед яких новоросійський «Чорноморець» з Кубані та майже рідний для Левицького «Ростов» з Донщини. З московським «Спартаком» Левицький став чемпіоном Росії 2001-го року і тоді ж потрапив до переліку 33 найкращих футболістів російського чемпіонату. До списку найкращих гравців України Максим Левицький потрапляв двічі, ставши разом з тим членом клубу воротарів імені Євгена Рудакова, відстоявши «на нуль» 102 матчі. За національну збірну України Левицький провів 8 матчів, пропустивши 10 голів.

Але помилкою було б вважати, що українського життя в тихих провінційних Шахтах взагалі не існує. Близькість до українського кордону (26 км), тільки сприяє тому, що владі, в її антиукраїнських акціях, доводиться зустрічати доволі значний опір з боку місцевої громади. Українського руху в Шахтах майже не відчути, коли все в місті йде мирно та тихо, але як тільки влада починає зненацька наступ на національні святині українського народу, то відразу ж має рішучу відсіч від мешканців східнодонбаського краю. Яскравим прикладом такого протистояння з місцевою владою є ситуація навколо знесення та подальшого відновлення пам’ятника Тарасу Шевченку у Шахтах.

Не є таємницею, що з приходом до влади Володимира Путіна у 2000-му році в Росії значно збільшилися антиукраїнські настрої в її правлячої верхівки. Постійна зневага російського керівництва до української державності, її історії, та навіть самого права українського народу на національну самостійність дуже швидко поширилася зі владного Кремля на адміністративні кабінети державних чиновників різного штибу. Торкнулося це великою мірою і постаті Тараса Шевченка. Революціонер і український державник так само не подобається сучасним російським володарям, як не подобався він керівникам Російської імперії. От і адміністрація міста Шахти, яка складається переважно з представників партії «Єдина Росія», ухвалила у 2008-му році рішення про знесення бюста Тараса Шевченка у центрі міста, та встановлення замість нього фонтана, який, на думку місцевих чиновників, повинен більше сподобатися мешканцям міста, ніж пам’ятник українському письменнику. Але ліквідація пам’ятника Великому Кобзарю викликала серед шахтинських українців справжню бурю спротиву, яка виплескалася й на сторінки місцевих інтернет-видань. Ось лише декілька реплік з місцевого форуму:

Скіф: «Знищувати пам’ятники – це варварство! А фонтан скоріш за все усохне і перетвориться на смітник».

Володимир: «Пам’ятник Тарасу Шевченку створювався на гроші студентських будівельних загонів сімдесятих. Людям передпенсійного віку Тарас потрібен як пам’ять про молодість».

В результаті пам’ятник Тарасу Шевченку вдалося відстояти. 2011-го року була створена ініціативна група шахтинців, яка звернулася до адміністрації з проханням про відновлення бюста. Зважаючи на значне людське невдоволення руйнацією пам’ятника, мер і міська дума змушені були підтримати всі вимоги городян. Єдине, через що вони зволікали, це відсутність грошей на будівництво. Але громада склалася і зібрала потрібну для пам’ятника суму. Відкривала новий пам’ятник, певна річ, та сама адміністрація, яка за кілька років до того його руйнувала. На урочисте свято з нагоди відновлення пам’ятника Великому Кобзарю зібралася численна українська громада міста, приїхали гості й з інших українських районів Ростовської області. В присутності ініціативної групи з відновлення справедливості щодо пам’яті про Тараса Шевченка, меру міста довелося визнати, що «жодної копійки муніципальних бюджетних коштів витрачено не було. Все це – результат народних пожертв». Правда пам’ятник Тарасу Шевченку знаходиться тепер в іншому місці (фонтан в черговий раз руйнувати не стали), але місце те знакове для українців. Височить він на вулиці Тараса Шевченка (колишній Степовій), біля шахтинського краєзнавчого музею. Символічно, що і пам’ятник біля музею, і сама вулиця, де цей музей знаходиться, нагадують мешканцям і гостям Шахт про те, що ця земля глибинним зв’язком пов’язана з Україною.

Та на відміну від пам’ятника Тарасу Шевченку, відстояти свій міський прапор українських національних кольорів, шахтинській громаді не вдалося. З початком дев’яностих років усі більш-менш великі населені пункти Росії стали зобов’язані створити собі обов’язковий прапор та герб свого поселення. Громада міста Шахти змогла затвердити свою міську символіку тільки у липні 1997-го року. За свій міський прапор шахтинці обрали український національний жовто-синій стяг, який лише прикрасили у нижній частині чорним трикутником з золотим птахом Феніксом над червоним багаттям, що символізує у геральдичній традиції шахтарське минуле міста. Відстоювати свій український прапор мешканцям Шахт вдавалося протягом цілих п’ятнадцяти років, хоча вже у 2007-му році російська геральдична комісія звернулася з вимогою переробити міський символ так, аби він не викликав жодних асоціацій з сусідньої Україною. Як бачимо, наступ на українські символи Шахт – міський прапор та пам’ятник Шевченку розпочався майже одночасно, і був викликаний, скоріш за все, одними й тими ж причинами.

І хоча міська адміністрація обіцяла мешканцям Шахт, що новий символ буде створений «з метою збереження і розвитку традицій, спадкоємності поколінь, залучення до історично значимої громадської роботи жителів міста Шахти», а головним завданням влади є «максимально зберегти існуючу символіку, звичну жителям міста, але при цьому створити символи, що відповідають правилам геральдики і вимогам Геральдичної ради», і новий прапор «є формою самовираження місцевого суспільства, спадкоємності соціально-економічного розвитку муніципальної освіти, а також стосунків, що склалися, і які відображають історичні, національні, культурні і інші місцеві традиції і особливості» , усі ці гучні та разом з тим пустопорожні слова приховували за собою банальне бажання відмовитися як можна скоріше від тієї української спадщини міста, яка викликала такий великий гнів у найбільших керівників держави. Новий символ міста було затверджено 29 лютого 2012-го року, і цей «зайвий» день високосного року став справді нещасливим для української громадськості Шахт. Усе «максимальне збереження існуючої символіки» відносно українських кольорів прапору виявилося у тому, що верхня синя частина перетворилася на хвилясту й тоненьку блакитну смугу на жовтому тлі, що уявляє собою місцеву річку Грушівку. Українську символіку було замінено на символ війська Донського у вигляді червоної фортеці.

Таким чином можна відзначити, що у протистоянні української громадськості Шахт з місцевою владою, українцям вдалося відстояти пам’ятник Шевченку, але лишитися національної символіки на власному прапорі. Тобто, висловлюючись мовою спортивних репортажів, поки що ми маємо бойову нічию, рахунок 1:1.