Візуально знайомі кожному обриси кордонів України встановилися вже в нашому столітті. Поступове ж злиття регіональних одиниць, що увійшли до її складу, тривало мало не тисячу літ. Перша згадка про територію, яка сприймалася як щось цілісне, міститься в трактаті візантійського імператора Константина Багрянородного "Про управління імперією” (948-952 рр.): Зовнішній Русі (теренам між Новгородом і Смоленськом) тут протиставлена Внутрішня Русь – Київська, Чернігівська і Переяславська землі. Знадобилося кілька століть, щоб з цієї розмитої спільноти сучасники усвідомлено виокремили етнічний простір власне України. Завершеної чіткості його обриси набули аж у першій половині – середині ХVІІ ст., ототожнюючись, як детальніше буде показано у відповідних місцях цього нарису, з Київщиною, Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною. Водночас точніше окреслились і кордони.

          Згідно з цими уявленнями, західні межі української спільноти спиралися на р.Сян і пониззя Західного Бугу, північні – на р. Прип’ять, північно-східні тяглися по Новгород-Сіверщині до Стародуба, східні обмежувалися кордонами лівобережних Гадяцького і Полтавського полків, а південні – обжитою в передстеповій зоні Чигиринщиною–Уманщиною–Брацлавщиною. Висунутим далеко в Степ форпостом стояла на варті Русі Запорозька Січ. Такий географічний образ власної території втримався у сприйнятті українців і в пізніші часи, всупереч тому, що багаторазово перерозподілявся між Росією та Річчю Посполитою, Річчю Посполитою і Туреччиною, Росією та Австро-Угорщиною, Радянським Союзом та Польщею.

          Згадки про південні й східні терени сучасної України у деклараціях ХVІІ ст. відсутні: людям тих часів здалась би абсурдною думка про приналежність до неї татарських кочовищ у Приазов’ї та причорноморських степах, а Закарпаття й Буковина сприймалися за органічні частини Трансільванії і Молдови. Поступове поширення на ці території уявлень про їх зв’язок з українським життєвим простором розтяглося з кінця ХVІІ аж до середини ХХ ст., відбиваючи як міграційні процеси, так і загальнополітичні зміни, особливо ті, що перекраяли карту Європи внаслідок Першої і Другої світових воєн. Так, на сході у другій половині ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. стали де фацто українськими землі незалюднених південно-степових околиць Московської держави, де внаслідок козацької колонізації витворилася так звана Слобідська Україна. Впродовж ХVІІІ ст., у міру ослаблення Кримського ханату і витіснення з Приазов’я Єдичкульської та Джамбойлуцької ногайських орд українське, головно козацьке населення, просуваючись вздовж р. Сіверський Донець в бік моря, колонізує території сучасних найсхідніших областей України – Донецької і Луганської. Паралельний наступ у Причорномор’ї ішов на землі Єдисанської та Буджацької Орд, васальних щодо Криму. Внаслідок російсько-турецьких воєн 1768-1774 та 1787-1791 рр., а особливо після ліквідації Кримського ханату (1783) експансія Російської імперії на південь набула масштабів організованого колонізаційного руху. Оскільки ж частина причорноморського степу на той час уже вважалася володіннями Запорозької Січі, то після ліквідації Січі 1775 р. його було дозаселено переселенцями-імігрантами з Балкан, Молдови та Волощини. Стабільне хліборобське населення, яке осіло на колишніх татарських кочів’ях та запорозьких зимівниках, приблизно на дві третини складалося з українського та швидко зукраїнізованого румунсько-сербського компоненту. Усе ж разом це строкате новообжите пасмо від р.Дінця до р.Дунаю отримало назву Новоросії. На його підошві опинився і Кримський півострів, приєднаний 1783 р. до Російської імперії.

          Розпад останньої на окремі державницькі утворення (об’єднані наприкінці 1922 р. в Союз Радянських Соціалістичних Республік) вперше поставив питання про демаркацію кордонів України. Серед регіонів, "українськість” яких не викликала сумніву, були й землі колишньої Новоросії. Натомість у складі Росії залишився, всупереч географічній логіці, Крим (Верховна Рада СРСР офіційно передасть його Україні у 1954 р. на доказ "вічної дружби” з нагоди святкування 300-ліття Переяславської угоди).

          Друга світова війна принесла нові уточнення. За встановленим нею статус яуо, до СРСР (а формально – до України) приєднувались старі території Австрійської імперії, які після 1918 р. належали Польщі, Румунії, Чехії та Угорщині. Зокрема, від Румунії перейшов колишній Буджацький степ – причорноморське узбережжя між рр. Дністром і Дунаєм ·нині південно-західні райони Одеської обл.‚ і Буковина ·нині Чернівецька обл.‚, від Угорщини – Закарпаття, а від Польщі – стара історична територія Галичини за винятком Сяноччини та західних частин Перемишльщини й Холмщини з містами Сянок, Перемишль, Холм, Ярослав та ін. (саме тут, згідно з домовленостями Ялтинської конференції 1945 р., проліг кордон між СРСР і Польщею).

          Таким чином, остаточне оформлення кордонів Української держави, здійснене впродовж ХХ ст., стало підсумком політичних дій, які від України залежали хіба в тому сенсі, що факт її існування використовувався в аргументації радянських дипломатів. Проте (як іноді трапляється в історії) стратегічні розрахунки керівників СРСР, де щонайменше думалося про інтереси українського народу, дозволили вперше за тисячолітню історію об’єднати майже всі відлами етносу в рамках єдиного політико-географічного тіла – Української Радянської Соціалістичної Республіки, спадкоємицею якого в аспекті зовнішніх кордонів стала Українська держава.

          Лишається додати, що оскільки цей нарис присвячений давнім часам, то увага автора буде зосереджена лише на тих регіонах, де протікали визначальні для долі етносу події, тобто на історичних територіях України, як їх розуміли в моменти першої національної самоідентифікації ХVІІ ст. Тож читач не знайде тут фактажу з минулого  Буковини, Закарпаття, Новоросії чи Криму. За глибоким переконанням автора, дані сюжети вимагають не побіжних параграфів-вставок, а окремої фундаментальної праці, що розглядала б минуле згаданих регіонів у контексті історії тих держав, до яких вони належали.